– Якого кольору в неї очі? – запитав Гриня.
Ткачук посміхнувся.
– Блакитні.
Гриня пішов до кімнати, взяв зі столика блокнот, ручку і вийшов у коридор.
– Блакитні, кажеш…
Климовський замислився, роздивляючись щось у кутку. Борис мовчки спостерігав.
Пройшло хвилини три. Гриня кашлянув і почав щось писати в блокноті. Щось закреслив, дописав, знову закреслив і, нарешті, вирвав листок і простягнув його Ткачуку.
– Влаштує? – спитав він.
Борис глянув на листок. Там було виведено:
Без світла твоїх рук не був щасливим…
Манить очей блакитна глибина,
Заплутались в волоссі теплі зливи, -
Без тебе навіть воля затісна!
Ткачук знову посміхнувся.
– Цілком. – Він простягнув руку і запхав купюру до кишені Климовського. – Дякую, сусіде.
– Та нема за що, – стенув плечима хлопець. – Тобі дякую.
„Якби мені за такі каракулі платили по п’ять баксів, то я би давно був мільйонером”, – подумав він.
Борис попрощався і пішов. Гриня зачинив за ним двері і повернувся до телевізора. Кава вистигла, проте хлопця це не хвилювало. Він вимкнув телевізор і закурив.
Його щойно зробили творчою шльондрою. Хтось сказав, що почуття не продаються. Брехня! Просто почуття бувають різними.
Гриня дістав з кишені купюру. Старий Авраам зверхньо зиркнув на нього і відвернувся. Які часи, такі і срібляники, подумав Климовський.
Кожен любить слухати музику. Почитати гарну книжку. Повісити у спальні над ліжком чудову картину… Привернути увагу коханої віршем. Чи піснею – байдуже. Але ніхто не любить Творців. Бо вони – козли і божевільні. Тут чомусь не спрацьовує правило: „Любиш мене – люби і мою собаку”. Гм, старий Шоу був непоганим чуваком… Шкода тільки, що хороші чуваки, як правило, нічого не вирішують.
І Ткачук пішов, вважаючи тебе мудилом і нікчемою. Щоправда, непогано заплативши за чотири рядки, написані нашвидкоруч. Видно, добряче припекло…
Ну примиріться з тим, що я не такий як ви! Що живу не по тим канонам і для тих досягнень! І система цінностей у мене – інша! І шкала у ній – не така…
І Маркіта з радістю б послала по похилій твою музику, думаючи, що з нею заберуться твоя ж таки, Грегуар, нервозність і роздратування.
І батьки, і Юлька… Бо так би ти частіше бував вдома.
І Шеф. Бо твоя кандидатська диссертація, а відповідно і його докторська, писалися б швидше, і, скоріше за все, результативніше…
Гриня зітхнув і загасив недопалок. Як не крути, а всім не догодиш. Бо кожен керується лише власними, егоїстичними поривами та міркуваннями. Навіть ти, Гриня. Насамперед ти.
Климовський зиркнув на горнятко з охололим напоєм, узяв його, підвівся і пішов до кухні. Увімкнувши світло, він зауважив посеред кімнати таргана. Комаха сиділа і, на диво, нікуди не збиралась втікати. Гриня зняв з ноги капця і замахнувся. Потім зупинився і сказав:
– Ти теж егоїст, чувак. Живеш за рахунок моїх крихт, хоч це мені і не дуже подобається. Закони еволюції твердять, що виживає сильніший і тому я повинен тебе вбити… Проте, – Гриня поплескав себе по кишені, – в мене сьогодні є привід тебе помилувати. З барського плеча, так би мовити. Давай рули звідси швидше, бо ще передумаю!
Тарган немов почув хлопця. Він грізно (а може вдячно?) пошевелив рудими вусами і стрімко побіг під кухонний буфет. Гриня проводив його поглядом, виплеснув холодну каву в кухонну раковину і заходився готувати вечерю.
Вже засинаючи Климовський подумав про три речі:
1. Борис – мудак!
2. Що сказати завтра на репетиції?
3. Якого милого я відпустив таргана?!
І заснув, сподіваючись нарешті остаточно зловити капосне крилате дівчисько, якщо воно прилетить.
РОЗДІЛ 17
Зранку Гриня прокинувся невідомо чому у паскудному настрої. У квартирі, незважаючи на опалення, було доволі таки свіжо. Давався взнаки дванадцятиградусний мороз, з яким центральній системі опалення впоратися було нелегко. Климовський довго кашляв і ссякався у ванній, прочищаючи закладений ніс і впівголосу матюкався. Потім неуважно поснідав, попив традиційної кави з сигаретою, натягнув куртку і вийшов, гримнувши дверима.
У дальньому закутку двору, біля сусіднього будинку, було людно. Поруч стояла машина швидкої допомоги та старенький міліцейський „бобик”. З нехорошим передчуттям Гриня підійшов до натовпу.
– Замерз, бідака… Вирішив у підвалі заночувати, а тут серце прихопило… Та ні, то він чимось отруївся… Світлана з третього під’їзду зранку біля входу знайшла… – шепотілися сусіди.