Ми просто вчимося. І від результатів і успішності нашого навчання залежить випускний диплом. Оцінка, яку нам поставлять на останньому екзамені. От тільки цікаво, який це навчальний заклад? Якщо школа, то, виходить, попереду університет… А якщо це вже ВЗО – нас очікує праця.
В будь-якому випадку, чим далі – тим крутіше…
Гриня закурив. Не вкладалася в голові думка про те, що він більше не зустріне старого. Не побалакає з ним на високі теми і той не поплескає його на прощання по плечу. Климовський завернув в перший зустрічний бар, замовив чарку горілки, мовчки випив її, розрахувався і попрямував в Інститут.
Хоча ні! Ти не правий, Гриня! Не байдуже, чим буде займатися людина! Кожному своє, як-не-як… Кожний мусить займатись Справою відповідно до свого Дару. Який же ж твій Дар, Гриня? Якщо тобі суджено творити – чому ж на шляху стільки перешкод? Чи я повинен заслужити право на свій Дар?
Чи просто зрозуміти те, що без нього Все стає Нічим?!
А яким Даром володів Кутузов? Мистецтвом усвідомлення? Чи прощення? Що ж таке зрозумів цей старий, що, незважаючи ні на що, залишився Людиною?! А я? Я зриваюся на своїх близьких і не приділяю їм достатньої уваги. Ну чого тобі ще треба, хлопче?! Дівчина пішла? Ти ще це пам’ятаєш? Фак її! Двічі фак її! Тричі! Окрема квартира, яка-не-яка робота… І з музикою все буде окей, сам розумієш, що на початках складно… Ще знайдеш ти своє місце під неоновим сонцем, май терпіння! Ти здоровий? Застуда?! Та мине вона дня за три, чого ти нервуєшся… Інтим регулярний? Дівчина кохана? От-от, а ти якусь там згадував. Так які в тебе проблеми, чувак?!
Гриня з розпачем поглянув у насуплене зимове небо.
– Що я повинен зрозуміти?.. Що я роблю не так?!
В цей момент в кишені завібрував мобільник. Гриня дістав телефон, але номер йому нічого не сказав.
– Алло?
Мама. Чому вона плаче?!
– Ма, де ти?!
Юлька хотіла до Батька на Фірму. Мама не мала уроків і повела дитину на екскурсію. І біля Фірми…
Час зупинився.
Батько, звичайно, вийшов їх зустрічати.
Юлька. Маленька Юлька побігла через дорогу… „Тато! Тато!”.
Вона в реанімації…
Гриня підняв голову до неба і з ненавистю сказав:
– За що?! – І побіг по засніженій вулиці, розштовхуючи перехожих.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
З гуркотом тріснув глечик:
Вода у ньому замерзла.
Раптом прокинувся я.
– Ну що, Борис Володимирович, будемо далі мовчати? Я вас вже п’ятнадцять хвилин благаю. Мовчите? Чи поспілкуємось про те, про се, про різне?
Борис мовчав. Говорити було нічого. І сенсу говорити не було теж. Він сидів, нервово розминаючи натерті кайданками зап’ястя.
Звичайно ж, все будуть вішати на нього. Це вже потім, коли факт його особистої провини буде живописно розписаний у протоколах допитів, творчості яких позаздрить будь-який літератор, Директор і компанія будуть шукати шляхи визволення Бориса з цупких обіймів податкової міліції… А до того моменту будуть робити все можливе, щоб „факт провини” залишився лише за Ткачуком. А далі будуть звертатися до народних обранців округу (неофіційно, звісно), через них знаходити шляхи до слідчих (а точніше до їх начальства, начальства начальства, начальства начальства начальства і так до безкінечності – до того, хто зможе владнати цю справу) – і тоді аж, за допомогою всіляких матеріальних викрутасів, доводити непричетність і безвинність Фірми у образі Бориса Ткачука. І це при тій умові, що ціна за визволення начальника збуту не буде надто високою. В інакшому випадку… Один за всіх, всі проти одного. Твої проблеми – однозначно залишаться лише твоїми.
В кайданках забрали лише Бориса. Решту керівництва, за словами адвоката, поспішно найнятого Директором, обмежили підпискою про невиїзд. Те, що адвоката найняли – це хороший знак. Значить, у тобі ще зацікавлені, Борисе. Або лише переживають за свій зад, показують ілюзію опіки, щоб ти не мав морального права тягнути когось за собою. Це я, виявляється, можу тягнути їх за собою… Адвокат урочисто обіцяв, що „це непорозуміння вирішиться в найкоротші терміни”, треба лише „заспокоїтись і не діяти в стані афекту”. Такий щуряка хитрий, на морді написано…
– Борис Володимирович, ви мене чуєте?! – підтягнутий майор присів по-американськи на краєчок столу і хруснув кісточками кулаків. – Я питаю: розмовляти будемо?
– Про що? – безучасно спитав Борис, піднімаючи голову.
– Та про долю вашу, дорогенький, майбутню! Можливо, не тільки вашу, але це вже час покаже.