– Чого ви хочете? – зло сказав Борис.
– Ооооо! Це вже зовсім інша розмова, дорогенький мій…
– Не називайте мене дорогеньким, – жорстко перебив його Ткачук. Його дратував подібний типаж солодкого хама. – Я вам не підар.
Майор здивовано глянув на нього.
– Як скажете, Борис Володимирович. Хоча не забувайте, що все у житті мінливе. Але я не про те… Чого ми хочемо? Відвертості, прізвища і цифри.
Ну, звичайно ж. А що ти думав почути, Борисе? Що вони хочуть відзняти двадцять порнофільмів за твоєю участю? Чи щоб ти їм помив підлоги в їх клятому управлінні? Чи десятивідсоткову скидку при закупівлі Товару? Допомогу по розвантаженню трьох вагонів алюмінієвого лому? Чотири рідкісні наклейки з Даффі Даком?!!
Вони хочуть прізвища і цифри.
Думай, Борисе, думай… Якщо закладеш Фірму – тоді не буде ні її, ні грошей, ні всього, що з цього витікає. Ще й невідомо досконало, якими і наскільки широкими зв’язками володіє керівництво. Цілком можливо, що тебе посадять на перо на другий день після прибуття на тюремні нари. Або опустять. Там ніхто в бійку чесно не полізе. Вальнуть чимось важким по голові і вперед. Тобто взад… Борис судомно стиснув щелепу. Йому згадалося вранішнє попередження високого мента.
Наврочив, старий пес…
А якщо буду сидіти тихо, нічого не говорити… Відкалатаю тих кілька років. Конфіскація? Я ще особливо нічого не нажив. От рахунок в банку тільки шкода… І машину. Але коли вийду – робота на Фірмі гарантована. І повага. І мені будуть винні. І за рік відновлю все втрачене. Юля, я впевнений, буде чекати. А менти хай доводять склад злочину і мою провину. Мало що Павлік нагородив. Набухався в сауні з дівками і вигадав, що ніби-то мене знає, а потім протверезів і в це повірив. Не знаю я ніякого Павліка!
Треба взяти себе в руки, Борисе. Могло бути гірше. Хоча куди вже гірше… Але ж все минає! Згадалися часи першої армійської бійки з „дідами”. Пам’ятаєш, Борь, як ти валявся з розбитою головою, в калябусі власної слини і крові, на холодному грибковому кафелі під умивальником? Тоді тобі здавалося, що це – кінець. А потім, гляди, і за півроку ви їм таких піздюлєй вломили перед дембельським поїздом! Казав Бодя, що тому рагулю з золотим зубом він навіть руку зламав… І все налагодилось. І вижив, і становища досягнув… Борис мимоволі погладив рожевий нерівний шрам, що витікав від лівої брови. Я вийду. Я обов’язково вийду. Я вийду. Я вийду… Я вийду!
Борис похмуро дивився просто перед собою на пластикову офісну настільну лампу.
– Відвертості не буде, – твердо вимовив він. – Я не знаю ніякого Герасимова.
Майор не здивувався.
– Герасимчука, з вашого дозволу, – поправив він. – Впертий ви чоловік, Борис Володимирович. Сподіваєтесь, що допоможуть? Як знаєте, воля ваша. Посидіть, подумайте…
– Я вже подумав, – огризнувся Ткачук.
– У вас ще буде достатньо часу для роздумів, пане Ткачук, – чомусь сумно сказав майор. – Можливо, це стане вашою єдиною розвагою на деякий час. Гляди і передумаєте. Всяке буває.
Майор підійшов до дверей і привідчинив їх.
– Проведіть пана Ткачука, – неголосно мовив він.
На порозі виріс дебелий спецназівець у масці.
– Отже, я заарештований? – холодно сказав Ткачук. – Прошу сказати: за що саме?
– Ви затримані до закінчення перевірки на Фірмі. Ваше підприємство підозрюється у випуску „лівої” продукції і махінаціях з фінансовими документами, а, отже, у несплаті податків. До зустрічі, Борис Володимирович, – в голосі майора знову забриніли незрозумілі нотки суму. – До завтра.
Борис підвівся і, глянувши тому у вічі, вийшов геть.
Кроки відлунням віддавались у широкому порожньому коридорі. Борис йшов, заклавши руки за спину, за ним тінню, крок у крок, ступав спецназівець. Символічно, як на мене, – вояк іде по шляху злодія. Ех, ніколи Бориско не думав, що буде так йти. Як отой мудило з автоматом – так. А як він…
– При-віт, при-віт! – пролунало над головою.
Борис смикнувся від несподіванки. Спецназівець суворо пхнув його стволом автомату.
– Не зупинятись! – грубо прикрикнув він.
Борис пришвидшив крок. Ехо ставало все гучнішим.
– При-віт-ка-жу! Ти-що-глу-хий?
– Хто це, бля? – хрипло прошепотів Ткачук і нерозуміюче повів очима.
– Хто-тре-ба! Бу-га-га! – відгукнулось ехо.
Тут ритм кроків Бориса і спецназівця збився і відлуння загуляло, завертілось, закружляло, затріпотіло невидимими крилами, увірвалось у вуха і ледь не розірвало барабанні перетинки, ринуло у саму середину Бориса, заволало, заспівало, закричало на повну горлянку:
– Тебе ж попереджували! Нікчема! Надумав про себе бозна-що! Хто ти такий? Бу-га-га-га-га-га! Мурахааааа-а-а, галіма пісчии-и-инка, дрібоооонька крапля в океані! Мізєєєєєє-є-є-є-єрррр! Хотів жити просто? На, блять, живи!