Климовський підняв стопку і глянув на Михася. Вперше за весь цей час соло-гітарист побачив на мить у тих вовчих очах промінь колишньої лукавості. Михасеві полегшало, він аж зітхнув.
– Чувак, я радий, що ти тримаєшся, – чомусь різко сказав він. – Ми переживали за тебе…
“За Групу”, – подумав Гриня.
– Ти тільки не гризи себе, – менторським тоном продовжував Михась. – Ти ж ні в чому не винен…
Климовський слухав Михася, але не чув жодного слова. Він все це знав і так. Але “знати” і “усвідомлювати” – це іноді зовсім несхожі між собою речі. Людина може знати багато чого… А розуміти? В даній ситуації взагалі потрібно було б все збагнути для того, щоб забути. На словах все ніби-то просто.
Чи навпаки.
“Все так, як я і казав. От козел, – ліниво подумав Гриня. – Він мене ще й “лікувати” намагається… Забув, вочевидь, фразу “а моя Ксюша…”. Він закурив. На душі в хлопця було зовсім кепсько. Хотілося вити, кричати і лізти на стіни. Кортіло залізти на дах і стрибнути. Взяти бейсбольну битку і розбити комусь голову.
Климовському хотілося спитати в когось: “Чому?!”, і ще більше хотілося почути “Тому Що”. Хотілося, щоб хтось сказав, що все буде добре – задовбали ці “ти мусиш бути мужнім”…
“Все буде добре, Гриня”.
Найцікавішим було те, що Гриня зовсім не осуджував Михася за двозначність його візиту. По-перше, він все-таки прийшов (на відміну від багатьох інших); по-друге, в розмові Климовський трохи виговорився і йому стало легше; нарешті, Гриня знав, що Михася завжди особливо турбувало питання існування Групи – це була його основна ставка на Щось у житті. Претензія на успіх. А що робити? Кар’єра викладача іноземної мови?!… Це навіть не смішно. Та й ти, чувак, теж так хочеш бути хіміком… Якби не зарплата, то на роботу б узагалі зараз не ходив… І справа абсолютно не в грошах. Не в них щастя, правду кажуть… Просто жерти треба всім.
Гриня зітхнув і загасив недопалок. Михась ще триндів якусь співчутливу ахінею.
Що робити?
Гриня, що ж тепер робити? Якась невідома пружинка в тобі тріснула, Гриня. І все стало іншим… Іншим, чужим і непотрібним. Не треба тобі ні музики, ні визнання… нічого. Немов це не ти спішив на репетиції, не ти писав ці пісні, не ти переживав де взяти гроші на новий мікшерний пульт для Групи. Ти зрозумів, що це – не проблеми, Гриня. Невже ж ти стільки часу просто змарнував? Робив не те, не так і не з тими… І не для тих. Я не вірю, цього не може бути! Але… Боже мій, як же ж тяготить усвідомлення того, що ти запросто віддав би увесь свій талант і все таке в обмін на можливість хоч щось змінити! Але змінити вже нічого не можна…
Є речі, які не змінюються.
Гриня став би найуважнішим і найтурботливішим братом, найкращим сином!.. Але. Але…
Так що ж робити? Що?! Що ми повинні зробити? Для чого ми живемо? Як зловити цей примхливий життєвий Сенс, який має здатність в одну мить зникати? І де взяти силу не зректися його? Не відмовитися від того, що так легко змінюється, не зневіритися у його існуванні…
Гриня простягнув руку і витягнув з пачки чергову сигарету. Михась розписував необхідність і потребу праці, що відволікає від негативних думок. “Замахав вже своєю простотою, – чомусь зло подумав Гриня. – Ще один екземпляр, що тільки лялякає… Іди свої проблеми повирішуй, якщо такий мудрий! Іди, бля, працюй!”. Гриня закурив і знову втупився у вікно.
Іди, бля, працюй! Тут жити не хочеться, а ти… “І коли ти знайдеш в собі силу бути Лідером, ти станеш сильнішим, ти заслужиш право на своє лідерство”… Михась, ти сам не знаєш, що говориш. Або не хочеш знати.
Кутузов був правий – наше життя є серією випробувань. Це випробування я не пройшов. Я зламався, я не можу змусити себе щось зробити. Я не можу зробити навіть щось таке, щоб примусити себе до чогось…
Я не хочу. Я не вірю. Я не бачу причин.
Я не маю права на наступний рівень. Все спочатку.
…А може Сенс є аморфною величиною? І трансформується відповідно до зміни нашого світогляду. Щодня, щоранку, щомиті! Вчора одне, а завтра – інше…
А, може, Сенс витинається з тих речей, у які ми віримо? І буде нам по Вірі нашій?…
Може і так.
Хто його знає…
От тільки у що ти тепер віриш, містер Климовський?
Х..то його знає…
А вірити так хочеться! Вірити у щось Високе, Світле і Чисте… Чим більше багнюки навколо, тим більше душа прагне знати, що все-таки десь є Місце. Місце, де це Високе, Світле і Чисте – не просто абстрактні поняття, не порожній звук… Де слова мають зміст, а вчинки – мету. І немає поруч цієї огиди, немає людських моралістичних законів і немає докорів власному “Я”…
Гриня зітхнув. Наразі є лише Місто. Місто, в якому ти, немов безпородний пес, виляєш хвостом в присутності усілякої сволоти заради обгризеної кості і ганяєшся уві сні за золотими метеликами… Місто Собачих Снів. Місто “борисів” і “салатових”. Сумно. Бо в Місто не потрібно вірити, воно є. Ось воно! За цим вікном, на теплих вечірніх вулицях, бігає в парках з дітворою, бухає, курить гаш, трахається, кашляє, зайобує всюдисущою рекламою, жмуриться разом з котами на оранжевий сонячний диск… Стоп! Воно навіть тут, в кожній квартирі, хрипить і підсміюється в телевізорах і сусідських оселях! Воно з нами! І наврядчи воно „за нас”…