Виспавшись за день, Сіммонс не спав ночами, і, тремтячи від нестямної люті, придумував усякі способи, як убити Лоссона. То він уявляв, ніби затоптує його до смерті важкими солдатськими чобітьми, а то — ніби розтовкує йому обличчя прикладом або стрибає йому на плечі й заламує назад голову, поки не хруснуть хребці. В роті йому робилось гаряче й сухо, і він діставав з-під ліжка казанок з пивом.
Та найчастіш і найдовше марилась йому товста складка жиру під правим Лоссоновим вухом. Уперше він помітив ту складку однієї місячної ночі, і відтоді вона все стояла в нього перед очима. Вона просто заворожила його. За ту складку можна було вхопитись рукою й відірвати півшиї; або вдавити в неї дуло рушниці й одним пострілом відстрелити голову. Яким це правом Лоссон такий спокійний і вдоволений, коли з нього, Сіммонса, сміється вся казарма? Та стривайте, він ще покаже тим, хто сміється з папужиної мови, що він нічим від них не гірший і може вирядити будь-кого на той світ одним порухом вказівного пальця на курку рушниці. А коли Лоссон хропів, Сіммонс ненавидів його ще лютіше. Чому це Лоссон може собі спати, коли він, Сіммонс, годину за годиною мучиться без сну, перевертається й совається на постелі, і правий бік йому гризе тупий біль, а в голові аж гупає від випитого ввечері? Він ніч за ніччю думав про це, і світ став йому немилий. Навіть апетит його, завжди добрий, притупився від пива й тютюну; а папуга весь час теревенив і глузував з нього.
А спека тривала, і солдати з дня на день робились усе похмуріші й дратливіші. Дружина одного сержанта вмерла вночі від теплового удару, і пішла чутка, що це холера. Солдати відверто раділи, сподіваючись, що пошесть пошириться і їх переведуть у польові табори. Але тривога виявилась фальшивою.
Якось у вівторок, пізно ввечері, коли солдати дожидали на широких галереях відбою, Сіммонс зайшов до казарми, взяв люльку зі своєї скриньки, що стояла в ногах ліжка, і так грюкнув віком, що в порожній казармі неначе розітнувся постріл. Звичайно за гомоном ніхто б того не почув, але тепер у всіх нерви були напнуті, мов струни. Солдати посхоплювались, і троє чи четверо вбігли до казарми й побачили, що Сіммонс стоїть навколішки над своєю скринькою.
— А! Це ти! — сказали вони, безглуздо засміявшись. — А ми думали…
Сіммонс повільно підвівся.
Коли цей стук так їх сполохав, що ж буде від справжнього пострілу?
— Ви думали? Ви думали? Чого це ви думали? — огризнувся він, розпалюючи себе до шалу. — Чхав я на те, що ви думали, нишпорки паскудні!
— Сіммонсе, ти — суур! — сонно озвався папуга на веранді, почувши знайомий голос. І це була остання крапля.
Струна луснула. Сіммонс позадкував до стояка з рушницями — ті, що вбігли, були в дальшому кінці кімнати — і вхопив свою рушницю та пачку патронів.
— Не клей дурня, Сіме! — сказав Лоссон. — Постав рушницю на місце.
Але голос його ледь затремтів.
Інший солдат нахилився, стяг з ноги чобіт і пожбурив Сіммонсові в голову. У відповідь зразу пролунав постріл. Сіммонс вистрелив не цілячись, проте куля влучила Лоссонові в шию. Лоссон упав, навіть не писнувши, а решта втекли.
— Ви думали! — репетував Сіммонс. — Це ви мене довели! Чуєте? Це ви мене довели! Вставай, Лоссоне, годі прикидатись! Це ти зі своїм падлючим папугою довів мене до цього!
Та в Лоссоновій позі була така непідробна природність, що Сіммонс за мить уже збагнув, чого накоїв. Солдати галасували на веранді. Сіммонс ухопив ще дві пачки патронів і вибіг на місячне світло, мурмочучи:
— Буде вам нічка! Тридцять набоїв, останній для мене. Начувайтеся, собаки!
Він упав на одне коліно й вистрелив у темну масу солдатів на галереї, але куля пролетіла зависоко й ударила в цегляну стіну, свиснувши так зловісно, що дехто з молодших поблід. Адже, як твердять фахівці зі стрільби, коли стріляєш ти — це одна річ, а коли стріляють у тебе — зовсім інша.
Тоді в солдатах спалахнув інстинкт переслідування. Звістка полетіла від казарми до казарми, і солдати висипали надвір ловити Сіммонса, дикого звіра, а той біг через учбовий плац, час від часу обертаючись, щоб вистрелити в переслідувачів і кинути їм лайку.