Вісімдесятифутовий міст без поручнів він проскочив, наче кіт, що втікає по паркану від собаки. До скла головного ліхтаря прилип мокрий листок, його тінь летіла по рейках, і 007, вирішивши, що то стрибає якийсь м’якенький звірок, злякався, що наїде на нього (все м’яке лякає локомотиви так само, як і слонів). Та люди, що їхали на 007, були спокійнісінькі. Бригада безбоязно перебралася з ремонтного вагона в тендер і тепер перекидалась жартами з машиністом. 007 чув човгання ніг по вугіллі й уривки пісні:
— Так, Юстес не дав маху. Машина добряча. І новісінька.
— Кхе-кхе! Що правда, то правда. Навіть фарба ще…
І враз праве заднє колесо 007 пронизав нестерпний пекучий біль.
«Ось, — подумав він, — ось і в мене загорілись букси. Тепер я зрозумів, що це таке. Розірве мене на шматки, не інакше. І це в першому рейсі!»
— Здається, щось негаразд, — наважився сказати кочегар машиністові.
— Дарма, витримає, як треба буде. Ми майже доїхали. А хлопцям краще б сидіти в себе у вагоні, — сказав машиніст, держачи руку на гальмі. — У мене на очах людей зносило…
Ремонтники, регочучи, вернулися до себе. Кому хочеться летіти сторчголов на рейки? Машиніст крутнув рукою, і 007 відчув, як щось наче прикувало до рейок його ведучі колеса.
— Ой-ой-ой! — скрикнув 007 і проїхав поковзом по рейках. У першу мить йому здалося, наче він відривається від власних осей.
«Мабуть, це й є той самий стоп-кран, що ним Куцан дражнив мене в депо, — насилу зводячи дух, думав 007. — «Загорілися букси», «Стоп-кран». І те, й те страх як болить! Зате в депо всім розкажу».
Розпаленілий 007 зупинився за кілька кроків від того, що лікарі назвали б «складним переламом вагона». Машиніст навколішки почав щось колупати між колесами в 007, але не називав його арабським скакуном і не гомонів ласкаво, як буває з машиністами на сторінках «Тижневика». Він на всякі лади лаяв 007, витягав ярди звугленого клоччя з букс і нахвалявся, що неодмінно спіймає того дурня, котрий так по-дурному напхав його туди. Ніхто не допомагав йому, бо Івенс, машиніст «Могола» — він тільки трохи розбив голову, але був дуже сердитий, — показував при світлі ліхтаря невелику свиню, роздавлену й посинілу.
— Хоч би свиня як свиня, — мурмотів він, — а то ж порося.
— Страшні звірюки, нічого не скажеш. Лізуть під каукетчер і спихають тебе під укіс, — зауважив хтось із бригади.
— Під укіс! — загорлав рудоголовий вельсець Івенс. — Вас послухати, то я що другий день лечу з рейок через якого-небудь кабанця, ніби всіх свинячих недоносків у штаті Нью-Йорк визбирую. Я їх і не бачу ніколи, крім оцього чортяки, — диви чого наробив!
Як на одне порося, що заблудилось уночі, нароблено було справді чимало. Товарний експрес, очевидно, мчав повним ходом, бо «Могола» підняло на рейках, і він пролетів навскоси кількасот футів у лівий бік, прихопивши з собою ті вагони, що захотіли цього. Декотрі утримались. Порвали зчепи й зупинилися, а задні вагони подерлись на них. У цьому гармидері вони погнули й пом’яли рейки лівої колії. Сам «Могол» влетів у поле пшениці й упав на коліна; химерні зелені гірлянди намотались йому на шатуни, важке груддя землі обліпило каукетчер, якому п’яно кивало колосся. Вогонь у топці був закиданий землею — це зробив Івенс, як тільки опритомнів, — у розбитий головний ліхтар набились обсмалені нічні метелики. «Могол», весь обсипаний вугіллям з тендера, нагадував шаленого буйвола, що вперся в універсальний магазин: усюди як попало валялися, повилітавши з розбитих вагонів, друкарські й швацькі машинки, велосипеди в дерев’яних клітках, партія імпортної збруї, оздобленої сріблом, французькі рукавички й сукні, десяток чудово оброблених дубових полиць для каміна, п’ятнадцятифутовий моторний човен, у який в’їхало масивне ліжко з мідними прикрасами, ящик з телескопами й мікроскопами, дві труни, ящик дуже доброї карамелі, чудові сири, масло і яйця уже у вигляді омлету, розбита коробка з дорогими іграшками й сотні інших предметів розкоші. Невідомо звідки вмить з’явились якісь волоцюги й великодушно кинулись на підмогу ремонтній бригаді. Тому гальмові кондуктори, озброївшися шворнями, ходили з одного боку, а з другого, застромивши руки в кишені, патрулювали супровідник вантажу та кочегар. З будинку за пшеничним полем вибіг довгобородий чоловік і гукнув Івенсові, що якби це сталось під осінь, згорів би весь його хліб, і це з вини непутящого машиніста. Потім він прожогом кинувся навтіки, бо Івенс, загорлавши: «Це все через його свиню, його свиню, пустіть мене, я вб’ю його, вб’ю!» — рвонувся до нього. Ремонтники реготали, а фермер, вистромившись із вікна, сказав Івенсові, що той не джентльмен.