— Усе це я бачив. Усе бачив, — нетерпляче сказав Хупер.
— Ми на «Ієрофанті» прийшли напередодні Різдва, і на берег відпускали легко.
— По-моєму, ніде так швидко не знудишся, як у Кейптауні. Навіть у Дурбані веселіше. Ми туди заходили на Різдво, — докинув Прічард.
— Мені не довірено таємниць індійських пері, як казав наш лікар інтендантові, тож я не беруся про це судити. Але після учбової стрільби в Мозамбікській протоці програма Філліса була не така й погана. Перші два чи три вечори я не міг звільнитися, бо сталась, так би мовити, оказія з нашим командиром мінерів — якийсь мудрагель із Заходу родом зіпсував гіроскоп; та, пам’ятаю, Вікері поїхав на берег з корабельним теслярем Ріґдоном — ми його прозвали Крокусом. Взагалі Крокус весь час сидів на судні, його доводилося трохи не лебідкою на берег стягати, але як він уже відлучався, то потім його хилило донизу, мов лілею під вагою роси. Ми його тоді затягли в кубрик, та перше ніж утихомирили, він чимало наговорив про Вікері — той при такій водотоннажності й мічманському чині виявився гідним товаришем біля чарки — а висловлювався він, скажу я вам, круто.
— Я плавав з Крокусом на «Громобої», — сказав Прічард. — Норовистий чоловік, що правда то правда.
— Другого вечора я поїхав до Кейптауна з Доусоном і Преттом, але біля дверей цирку наткнувся на Вікері. «А, — каже він, — ось тебе я й шукаю! Сядьмо разом. Ходім он туди, де квитки по шилінгу». Я став відмагатися, хотів примоститись на кормі, мені більше підходило трипенсове місце — за станом моїх фінансів, так би мовити. «Та ходімо! — каже він. — Я сам заплачу». Ну, звісно, я покинув Претта й Доусона, бо сподівався, що він не тільки квитки купить, а й на чарку поведе. Натякаю йому, а він каже: «Ні. Не зараз. Тільки не зараз. Потім пий скільки влізе, а поки що мені треба, щоб ти був тверезий». Я глянув на його обличчя при ліхтарі й умить забув про чарку. Зрозумійте мене. Я не злякався. Але стривожився. Не візьмуся змалювати вам те обличчя, але так уже воно вразило мене. Коли хочете знати, воно нагадало мені отих почвар у банках, що можна побачити в портових крамничках у Плімуті — їх у спирті зберігають. Такі білі, зморшкуваті — ще не народжені, сказати б.
— У тебе вульгарні думки. Пай. — зауважив сержант, розкурюючи погаслу люльку.
— Може, й так. Ну, сіли ми в першому ряду, а незабаром почалась картина «Рідний край і друзі». Коли з’явилася назва, Вікері торкнув мене за коліно. «Як побачиш щось несподіване, — каже, — шепни мені слівце», — і щось там ще хрупає. Ми побачили Лондонський міст і ще багато дечого, і було страшенно цікаво. Зроду такого не бачив. Щось там таке дзижчало, ніби маленька динамо-машина, але зображення були справжні — вони оживали й рухались.
— Я це бачив, — сказав Хупер. — Звичайно: адже знімають те, що діється насправді, самі розумієте.
— А потім на здоровезному екрані стали показувати, як до Паддінґтона прибував поштовий експрес із Заходу. Спершу ми побачили порожню платформу й носіїв, що стояли напоготові. Ось показався паровоз, підійшов до платформи, і жінки в першому ряду посхоплювались: він ішов прямо на нас. Ось повідчинялися двері в вагонах, стали виходити пасажири, носії потягли багаж, — зовсім як у житті. Тільки… тільки коли хтось виступав надто далеко вперед, до нас, ці люди, так би мовити, наче сходили з екрана. Запевняю вас, мені було дуже цікаво. І решті теж. Я дивився, як один стариган з пледом упустив книжку й нахилився підняти, коли це, слідом за двома носіями, неквапно виходить вона — держить у руці сумочку й озирається на боки — сама місіс Батерст. Хода в неї така, що не сплутаєш і серед сотні тисяч. Вона рушила вперед — просто вперед — і подивилася прямо на нас, ледь примруживши очі, як ото Пріч казав. Вона підходила все ближче, ближче, а потім щезла, як… ну, як тінь при свічці мелькала, і враз я почув, що Доусон у задньому ряду скрикнув: «Сто чортів! Це ж місіс Батерст!»
Хупер ковтнув слину й нахилився вперед, уважно слухаючи.
— Вікері знову торкнув мене за коліно. Хрупав чотирма штучними зубами й роззявляв рота, ніби помирати зібрався. «Ти певен, що це вона?» — каже. «Певен, — відказую, — хіба ви не чули, як Доусон гукнув? Вона, більш ніхто». — «А я й раніш був певен, — каже він, — але покликав тебе, щоб зовсім упевнитись. Підеш зі мною й завтра?» — «Чом ні, — відказую, — адже тут ніби давніх друзів стрічаєш».
«Еге, — каже він, виймає годинник і відкриває. — Справді так. Тепер я знов побачу її через двадцять чотири години без п’яти хвилин. Ходімо вип’ємо, — каже. — Тобі, може, якась втіха буде, а мені однаково пропадати». Вийшов він надвір, а голова у нього труситься і він спотикається об чужі ноги, наче вже п’яний. Я думав, ми швидко вип’ємо й зразу вернемося, бо хотів ще подивитись на дресированих слонів. Та Вікері натомість подався в плавання по місту, і хід у нас був добрий, чимало вузлів, а що три хвилини по Грінвічу ми заходили в бар. Я чоловік непитущий, хоч дехто з присутніх, — Пайкрофт скоса кинув виразистий погляд у мій бік. — може, й бачив мене, як то кажуть, підхмеленим після добрячої гульні. Та коли вже я п’ю, то волію кинути якір у спокійному місці, а не гасати зі швидкістю вісімнадцять вузлів, відмірюючи милю за милею. Он там у горах, за великим готелем, є ставок — як він пак називається?