Фімка аж підскочив з несподіванки!
При цьому він зачепив за другу нитку, і та повідомила (знову просто у нього в голові), що веде до кімнати Розалінди. «Та це ж сестра Меліси!», — згадав Фімка.
Він вирішив, що краще вже завітає до Розалінди і запитає в неї, як знайти Мелісу, ніж плутатиме цими дивними коридорами. Він міцніше взявся за нитку і рушив уперед. Щоправда, вже за кілька хвилин у Фімки з’явилися деякі сумніви, але поки він боровся з ними.
І правильно, що боровся! Бо нитка зрештою привела його до дверей, над якими була виведена велика літера «Р». Фімка, як ввічлива людина, постукав і тільки тоді увійшов.
— Очі б мої тебе не бачили! — сказала йому Меліса. — А ти хто такий?
— Як це — «хто такий»? — образився Фімка. — Ми ж учора з тобою права качали, пам’ятаєш?
— А-а! — засміялося дівчисько. — Та це ти не зі мною, ти з Мелісою качав!
— Але ж...
— Не розумієш? Просто ми із сестрою щоразу міняємося не тільки статусом, а й зовнішністю. Учора я була виконуюча обов’язки, а сьогодні качаю права. Тому сьогодні я така ж, якою вчора була Меліса. А вона схожа на мене вчорашню. Зрозумів?
— Зрозумів. Слухай, а де мені її знайти?
— Ходімо проведу, — сказала Розалінда, схожа на вчорашню Мелісу. — Та зачекай, чого ж ти тоді до мене постукав? Треба було йти по нитці моєї сестри.
Фімка зніяковіло знизав плечима:
— Загалом я...
— Ти в нас нещодавно, — зрозуміла Розалінда. — Ну, тоді пояснюю: бачиш на стінах нитки різнокольорові?
— Спробуй не поміть! Вони ж просто в голову залазять зі своїми розмовами!
— Дурний! Це спеціально, замість покажчиків.
— Як у легенді про Мінотавра? Ну, про людино-бика, який жив у лабіринті й усіх з’їдав. А Аріадна тоді дала Тесею нитку, щоб він не заплутався, — не даремно ж Фімка з позакласного читання п’ятірку отримав!
— Ну, щось схоже на твого Тесея, — погодилася Розалінда. — У нас тут теж без ниток за дві секунди заблукати можна. От Король їх і понавішував. У всякому разі, — додала вона зніяковіло, — так кажуть.
— А що кажуть ці нитки? Куди нам?
— Ось по цій, рожевій, — сказала Розалінда, вибравши потрібну.
Деякий час вони йшли мовчки, а потім Фімка не втримався, запитав:
— Слухай, я от чого не можу зрозуміти. А що, немає різниці, у який бік іти?
— Це ж чарівні нитки, — як маленькому, заходилася розтлумачувати дівчинка. — Вони самі виводять, куди слід.
— Весело живете, — сказав Фімка.
Водночас він відчув, як здригнувся в кишені Мось. Начебто передбачав присутність чогось дуже і дуже страшного.
«Та ну, — подумав Фімка. — Що страшного може бути у палаці...»
Цієї ж миті просто перед ним із комірки вискочила дивна комаха. Притупнувши лапкою, вона загорлала:
— Один, два, три! Продано!!!.
І додала хижо:
— А-га!
Розділ одинадцятий,
у якому йдеться про чарівну силу слів і лікувальну дію цвяхів
Сигізмунд прокинувся вранці зі страшним головним болем. Учорашні чаювання в Ямса погано позначилися на здоров’ї Порадника. Не можна сказати, що він ніколи раніше не хворів. Та лише в Охах Сигізмунд зрозумів, що деякі речі з ним починають відбуватися направді, а не тільки на словах. Наприклад, раніше він часто говорив, що в нього голова розпухла від болю...
Так от, тут, у Місті Тисячі Дверей, у повітрі витають залишки чужих мрій, здатні втілитися в усе, що ви можете уявити або навіть просто вимовити вголос...
Ви здогадалися, правда?
У Сигізмунда навіть дверні отвори в будинку на рівні голови були трохи розширені, щоб у такі ось важкі дні він міг нормально виходити з кімнати. Ну а вдягався він завжди в просторі шати, щоб у разі чого можна було легко зняти. Щоправда, його улюблений плащ, той самий, у якому Сигізмунда бачив у сні Фімка, це не врятувало. Колись плащ був цілий і гарний, але потім Брехло, дуже розлютившись, прогарчав, що зараз він від злості просто вибухне...
Добре, що в Охах можна так само легко зібрати людину з її шматочків. А от плащ врятувати не вдалося, його потім зшили з клаптиків, які більш-менш підходять за кольором.
Отже, Сигізмунд прокинувся вранці з розпухлою від болю головою. Сяк-так одягнувшись і закусивши мраккою, він налаштувався вирушати на службу.
Головний Порадник жив у будинку, дуже схожому на нього самого: сірому, з голими стінами і рівно вбитими цвяхами. Дехто казав (зрозуміло, намагаючись при цьому говорити не надто голосно), що раніше будинок, у який вселився Брехло, був «трішки того», з божевільними нахилами. Злі язики торочили, що горище будинку давно вимагає ремонту, та й дах явно з’їжджає.
Словом, додавали, будинок і Брехло цілком до пари одне одному.
І про це говорили вголос, бо будинок і Брехло дотримувалися цієї ж точки зору.
Сигізмунд терпіти не міг безладу. Йому здавалося, що навколишній світ самим своїм існуванням натякає: мовляв, ще не все підвладне людському (і, тим паче, нелюдському) розумові. Є, мовляв, дещо неконтрольоване Брехлом. Невідоме, а значить, страшне, загрозливе. Сама думка про безлад примушувала Сигізмунд а шаленіти (раніше, щоб описати свій стан, він використовував міцніші слівця, але, як ми вже казали, віднедавна Брехло стежив за тим, що каже).
Ну, а якщо вже шукати десь місце, у якому безладу більше, ніж зірок на небі, то це якраз Охи — воно ніби навмисно створене для безладів. О, тут безлади плодилися кілька разів на сезон і розбігалися врізнобіч на своїх хирлявих ніжках! Охівці, поза всякими сумнівами, розумілися на безладах. Городяни були їхніми поціновувачами і колекціонерами — і цим доводили часом Сигізмунда до білого калін... словом, доводили — і крапка!
На щастя, у цьому «гнізді розпусти», у цьому «прихистку пороку» для Брехла знайшлися тепла місцинка і підходяща робота. Він став Головним Порядником і міг тепер на законних підставах викорінювати, забороняти і насаджувати порядок стрункими шеренгами, під лінієчку.
Він постарався на славу і домігся певних успіхів. Єдине, чого боявся Сигізмунд, — це своїх колишніх земляків. Вірніше, землян. Чому — він і сам не розумів сповна; просто боявся та й по тому. І через те, що мав певні повноваження, по можливості рятувався від небажаних туристів. Згодом усі туристи почали видаватися Сигізмунду небажаними, і він, щоб підстрахуватися, всіх їх намагався вигнати з Охів.
І от цей клятий товстопузий хлопчисько таки проліз до Міста!
Від неприємних думок голова в Брехла заболіла ще дужче і ще більше розпухла. Він навіть не зміг пропхатися крізь випиляне у дверному отворі коло!
Довелося вдатися до старого випробованого засобу, який завжди допомагав у таких випадках. Сигізмунд дістав лапу і висмикнув зі стінки кілька цвяхів. Та, мабуть, перестарався, бо вона ледь не завалилася, і Сигізмундові довелося терміново вбивати цвяхи назад.
Потроху Брехло заспокоювався, дивлячись, як рівно лягають у старі отвори цвяхи і як одноманітно виблискують їхні шляпки. Ну хіба не краса!
Сигізмунд так захопився, що навіть не відразу помітив; він не сам у будинку. Хтось за його спиною уже вкотре тактовно кашлянув, натякаючи на свою присутність.
Брехло озирнувся і побачив того самого джентльмена, що був Невиконаною Обіцянкою великого детектива.
— Містер Ямс наказав відвідати вас, — повідомив джентльмен, поправляючи примарний циліндр у себе на голові. — Містер Ямс передає, що потрібного вам хлопчика можна знайти.
— Де?! — жадібно запитав Сигізмунд.
І злякано закричав, бо, запитуючи, проковтнув ще не вставлені на місце цвяхи, які тримав у роті.
Розділ дванадцятий, секретний,