Але це зовсім не те, що ви подумали. Ніяких піратів! Всього лише одна бабця-адміральша. Так-так, це з’явилася на своєму небесному кораблі пані Бенбоу. А оскільки корабель був дуже старим і норовливим, то причалити до даху Будинку Порядників їй вдалося далеко не відразу.
Коли на площадку для повітряних куль піднялися Сигізмунд, Айо і Лонгій-Л’Оккі, небесний корабель адміральши погойдувався в небі над, дахом. Бульчин Жуск намагався приманити його, обіцяючи почистити днище і боки корабля від небесних черепашок (якими, як відомо, згодом обростає будь-який корабель). Той не погоджувався. У рипінні щогл і шелесті вітрил виразно вгадувалася вимога напоїти їхнього власника мраккою і показати пісні й танці дельфінів і китів — зараз, негайно! Довелося Бульчину Жуску спускатися в Будинок за глечиком, а гвінпінам, зібравшись гуртом, створити в повітрі картинки тих самих пісень і танців (зі звуком, щоправда, вони трохи не впоралися, але ніхто не звернув на те уваги).
Тільки тоді корабель відтаяв душею, пришвартувався до даху і дозволив адміральші Бенбоу спустити східці.
Вона скотилася ними на дах, немов одноока бегемотиха,, яка довідалася, що всі ріки світу сьогодні до обіду висохнуть, усі до єдиної! І озера теж! Якщо ви думаєте, що в таких випадках бегемоти засмучуються чи впадають у відчай, то ви помиляєтеся. У таких випадках вони розлючуються!
— Сигізмунде! — гаркнула вона, хапаючи Брехла за його зшитий із клаптиків сірий плащ. — Сигізмунде! Мою онуку викрали! У мене в палаці з’явився якийсь пройдисвіт! І... і я загубила ключ від кімнати, у якій його замкнула! Так що він, імовірно, втік!
— Ключ утік? — необачно уточнив один із гвінпінов. Наступної миті він наткнувся на погляд єдиного бабчиного ока, голосно клацнув дзьобом і позадкував до сходів, які вели у надра Будинку. Він уже зрозумів, що зробив фатальну помилку, піднявшись на дах, і тепер збирався її виправити.
Бабця милостиво дала гвінпінові спокій і продовжувала репетувати з приводу зникнення Меліси. Сигізмунд слухав її краєм вуха, згадуючи, що ж привело його до Будинку. Раптом у Брехла за спиною хтось делікатно кашлянув.
— Нагадати смію, — сказав примарний джентльмен, — я про те, що містер Ямс, звичайно, казав, мовляв, вам квапитися ні до чого, однак, з іншого ж боку...
— А це хто такий?! — розлючено спитала адміральша Бенбоу.
І здивувалася, коли зрозуміла, що її запитання анітрохи не збентежило джентльмена. Такого з нею не траплялось уже давно.
— Я — Невиконана Обіцянка, — чемно посміхнулася їй примара. — Очі б мої вас не бачили, пані.
— Взаємно, — буркнула бабця. — Сигізмунде, а як щодо моєї онуки?
— Я думаю... — зам’явся Брехло. — Я думаю, — ризикнув він нарешті повідомити, — ваша онучка, пані, вирушила до географічного парку. І ми зараз вирушимо туди ж.
— Якщо ви не проти, я хотів би піти з вами, — повідомив Лонгій-Л’Оккі. — Пригадується, там була Долина Загублених Речей... Словом, якщо ви не проти...
— Звичайно! — ще б пак! Якщо разом із Сигізмундом будуть найкращий чарівник Охів та адміральша Бенбоу, навіть найстрашніший хуліган нікуди від них не дінеться!
Розділ вісімнадцятий,
у якому розв’язка наближається до Фімки зі швидкістю кур’єрського потяга — і наздоганяє його!
Отже, як і годиться, у кожної історії буває розв’язка. Тепер наближається розв’язка нашої історії. Ну, скажімо, одна з розв’язок...
Фімка летів на хмарі до географічного парку, ні про що не підозрюючи.
Розалінда висадила компанію біля входу, побажала удачі й полетіла на вежу, качати права. А Фімка залишився з Мірмелеоном і трійцею чеширських тарганів у кишені. Відверто кажучи, це не найбільша — і не наймогутніша армія.
Але Фімка не збирався воювати. Йому тільки й треба було відшукати Мелісу і запитати в неї, де захований Пензель. А вже потім...
— Ну що, куди підемо? — поцікавився з кишені один із Мосей. — Наскільки Ми тут зорієнтувалися, варіантів три, правильно?
І точно — три! І всі три варіанти були написані (вірніше, вибиті) на велетенській брилі, яка стирчала просто біля входу до географічного парку. Звичайно, там було відоме формулювання: «Праворуч підеш — ..., ліворуч підеш — ..., прямо підеш — ...»
Фімка заходився вивчати напис. Хаща Хижих Равликів чекала необачного відвідувача праворуч. Скеля Ікластих Каменів точила свої гранітні зуби ліворуч. Виходить, йдемо прямо!
— Ти не проти, Мірмелеоне? — про всяк випадок запитав Фімка. — Може, у тебе є думки щодо того, де варто пошукати Мелісу?
— Йдемо прямо, — погодився муралевиний лев. — Я давно хотів глянути на Озеро Кольорової Музики, а тут саме така нагода трапилася, — зізнався він трохи зніяковіло. — До того ж, якщо чесно, мені здається, що не має значення, куди ми підемо. Меліса обов’язково знайде нас.
«Головне, — подумав Фімка, — щоб нас раніше не знайшов хтось інший».
Його раптом охопили погані й нечіткі передчуття (хлопчик саме проходив повз Яр Пророчого Туману, і жмути цього самого Туману надуло на доріжку для відвідувачів). Від того, що передчуття були нечіткими, вони здавалися ще гидкішими.
Ні, Фімка ані хвилини не вагався: він знав, що Мелісі потрібно допомогти, і зовсім не тому, що йому неодмінно треба відшукати Пензель. Зрештою, Фімка давно вже міг запитати про нього у Розалінди.
Але хоча Фімка і хвилювався про долю Меліси (та й про свою власну теж), він все одно не міг би йти географічним парком, не звертаючи уваги на його дива. Тому він звертав. А якщо чесно, то тільки на них і задивлявся, зовсім забувши про свої біди.
Тим більше, що саме зараз вони проходили повз Урочище Дитячих Кошмарів. По той бік міцного скла в тінях метушилися кошмарні страховиська й жахи, і Фімка навіть пошкодував, що не повернув біля роздоріжжя праворуч або ліворуч. А потім Мірмелеон розповів йому, що це думконепробивне скло, і хлопчик трохи заспокоївся. Вони постояли, спостерігаючи, як тиранозавр боровся на смерть з тарілкою манної каші (тарілка перемагала). Потім через кущі ринув цілий ескадрон гігантських павуків і кинувся на допомогу тиранозавру. Шерстистий бабай з палаючими очима в цей час сидів на пеньку, неподалік від баталії, і виводив у чийомусь щоденнику жирні двійки і вимоги батькам негайно з’явитися до школи.
Словом, Кошмари вони і є Кошмари.
«Добре, — подумав Фімка, — що через скло вони не можуть до мене дотягтися».
Далі було приємніше видовище — те саме Озеро Кольорової Музики, яке так мріяв побачити Мірмелеон.
В Озері хлюпотіла вода, але вода ця була незвичайною. Вона переливалася всіма барвами веселки (й іншими, жодного разу Фімкою на веселках не поміченими) і тихенько звучала. Немов оркестр перед виступом, коли музиканти настроюють інструменти.
— Класно! — прошепотів Фімка.
— Ще б пак! — погодився Мірмелеон, а Мосі у Фімчиній кишені захоплено зашелестіли крилами.
— А чому ти так хотів побачити це Озеро?
— Я — родом звідти ж, звідки воно, — тихо сказав Мірмелеон. — Його переніс сюди один чарівник.
— Злий?
— Розсіяний, — невесело посміхнувся муралевиний лев. — А такі вміють з однаковою легкістю робити і зло, і добро. Вони просто не помічають, що роблять. — Він зітхнув, начебто згадав щось украй неприємне, пов’язане з власною долею. — Потім він прийшов у це місто, у Місто Тисячі Дверей. І прихопив з собою Озеро, бо нудьгував без нього.
— А ти як потрапив сюди?
— Випадково. Але мені тут сподобалося... сподобалося б, якби не деякі обставини. Гаразд, не варто про це. Давай-но підемо далі, все-таки Меліса чекає на нас. І вона просила поквапитися. До речі, далі, якщо не помиляюся, Долина Загублених Речей. Може, вона там?
Меліса справді була там. Фімка відразу це зрозумів, йому навіть не знадобилося запитувати Мірмелеона, чи вона це. Бо поблизу інших дівчат видно не було, а ця, чорноволоса, із кумедною такою мармизкою, відразу ж помчала в їхній бік.