— Добре. Давай-но мий руки, а я поки нагрію тобі поїсти. Картоплю смажену будеш?
— Угу! — радісно відгукнувся Фімка зі своєї кімнати. Смажену картоплю він любив. До того ж, Фімка добряче зголоднів після пригод в Охах. Адже востаннє він їв, вважай, ще вранці, у своєму будинку, який раніше був безпритульним...
— Ой! — злякано прошепотів Фімка. Він пригадав дещо, про що зовсім забув з радості, коли повертався додому. Вірніше — про кого забув.
— Мось, — покликав він обережно, щоб мама в кухні не почула. — Мось, ви там?
Тиша. Ну, значить, усе в порядку. Видно, чеширські таргани самі тихенько втекли з його кишені. Фімка зняв куртку, повісив на вішалку в передпокої і зазирнув на кухню.
— Мамо, довго ще?
— Вже все готово. — Мама посміхнулася йому і скуйовдила волосся. Але він ухилився, наче в її руці була розлючена кобра.
— Мамо, у тебе рукав зайнявся!
Вона ковзнула по синові розсіяним поглядом, підійшла до крана і, набравши в чашку води, полила на рукав. А Фімка стояв і з жахом дивився на те, що залишилося від рукава. Це було схоже...
«Ні, — подумав він, заплющивши очі. — Тільки не це!»
Потім Фімка розплющив очі. І побачив те саме, що й раніше. Тканина маминої сукні обвуглилася, але не так, як зазвичай обгорає тканина. А так, як зазвичай згоряє папір.
На підлозі валявся лапатий попіл.
— Підмети тут, синку, а я поки перевдягнуся, — спокійно сказала мама. Це його мама, яка завжди страшенно боялася пожеж!
Або це — не його мама?..
Тоді хто?!
Фімка пригадав фільм «Термінатор-2» і похолов від жаху. Просто від однієї думки, що з його мамою — з його, з ЙОГО мамою! — могло трапитися щось таке!
Хтось перетворився на неї. А де ж вона сама? І що з його татом?!
Фімка примусив себе підійти до дверей маминої кімнати і тихенько покликати:
— Ма!.. А де тато?
— Він у майстерні, — відгукнулася вона. — Телефонував, обіцяв незабаром бути.
Тато у Фімки художник, його майстерня неподалік. Що робити? Бігти туди?
Або все ж спочатку подзвонити другові Вітькові й запитати, чи не помітив він чогось дивного? Раптом це вторгнення інопланетян?
Фімка взявся за віник і заходився підмітати жмути обгорілого паперу. І поки підмітав, поступово заспокоювався. «А може, мені просто здалося? Ну, вбрання зараз таке роблять. І все. А я вигадав якусь нісенітницю. Це ж тільки в книжках буває й у кіно. В житті все інакше».
Правда, у житті він не разу не стикався з чарівними Дверима, але це зовсім інша річ.
— Фімко, так ти їсти будеш? — нагадала йому мама. Вона вже перевдяглася в нову сукню. І аж ніяк не скидалася на інопланетянку.
Фімка відразу згадав, що страшенно зголоднів. Він вирішив, що все йому примарилося. Так, точно примарилося.
Але Вітькові він все-таки зателефонував, трішки пізніше, після картоплі.
— Ти що там бурмочеш? — не зрозумів той. — Які ще «дива»? Буселе, ти що, на сонце перегрівся?
— Чому відразу «перегрівся»? — образився Фімка. — Просто...
— А, зрозумів. Ти мене вирішив розіграти, так? Думаєш, куплюся?
— Та я серйозно! Слухай, ти зараз вільний?
— Та наче...
— Давай за десять хвилин у парку, біля «тризуба».
— Давай... — розгублено погодився Вітько.
«Тризубом» вони називали три дерева, що росли з однієї точки і так тісно переплелися віттям, що кращого місця для ігор у джунглі загалом і Тарзана зокрема не варто було і шукати. Зазвичай тут хтось був, але сьогодні ввечері, як на замовлення, нікого не виявилося. Навіть Вітька. Вітько, як завжди, спізнювався.
Холоднішало, і Фімка пошкодував, що не захопив із собою куртку. Але ж він так квапився вийти з дому!..
Фімка відчув, як боляче защипало в носі. Адже він поспішав піти з дому, бо боявся власної мами. Боявся: знову щось трапиться, і він тоді точно довідається, що вона — це зовсім не вона, а хтось чужий!
Фімка засмутився і зовсім забув, навіщо сюди прийшов.
— Стій, стріляти буду!. — Вітько підкрався непомітно, він це любить. — Ну, що там у тебе трапилося таке термінове? Землю захоплюють Чужі або з’явився новий комп’ютерний вірус, здатний заражати людей? — це Вітько так хохмить. У нього вдома є комп’ютер, тому Вітько знає: комп’ютерні віруси людину заразити не можуть. — Зізнавайся, Бусел е! А то заінтригував, розумієш...
Легко йому сказати «зізнавайся»! Фімка навіть не знав, з чого почати і про що варто розповісти, а про що краще промовчати. І тут він згадав, що досі не в курсі, як довго був відсутній. Звичайно, якщо довше, ніж день, то мама поводилася б зовсім інакше. Але якщо його мама зовсім і не мама...
— Слухай, а яке сьогодні число?
Вітько набурмосився:
— Буселе, у тебе з головою все гаразд?
— Та все! Ти скажеш, який сьогодні день?
— Дощовий! — огризнувся Вітько. — Знаєш що! Коли хочеш морочити комусь голову, так пошукай інших дурнів. Усе, я пішов додому. Привіт!
І він справді пішов, майже побіг доріжкою до виходу з парку.
А Фімка, який в іншому випадку побіг би за ним, тепер завмер біля «тризуба» і отетеріло витріщався приятелеві вслід.
Бо...
Бо за мить до того, як відповісти «дощовий!», Вітько розгубився. Це було видно по його очах: він розгубився і навіть злякався. Він явно не замислювався над тим, який сьогодні день. А коли Фімка запитав його про це, Вітько збагнув, що насправді він не знає, який сьогодні день. І відбувся жартом.
Тому, напевно, й утік. Тим більше, що ніякого дощу...
Цієї миті у небесах гримнуло, і Фімка опинився під косими струменями холодної зливи.
Розділ двадцять перший,
дощовий і страшний
Злива була ще та! Фімка відразу промок до рубця. Він трохи постояв біля «тризуба», серйозно замислившись над тим, як бути далі. По суті, Фімка так нічого і не довідався під час розмови з другом. Або довідався надто багато, набагато більше, ніж хотів би.
Але дощ тривав, а філософствувати можна і вдома. До того ж, згадав Фімка, з майстерні, напевно, уже повернувся тато. Він допоможе розібратися. («Якщо, звичайно...» — але цю думку Фімка намагався відігнати геть!)
Хлопчик поспішив парковою доріжкою до виходу, ретельно оминаючи калюжі. Сьогодні чомусь зовсім не хотілося хлюпати по них, хоча Фімка і так промок, вода вже набралася й у кросівки.
Він угледів це, коли був майже біля виходу. І спочатку не зрозумів, що бачить перед собою величезний клапоть картону, який розпластався на мокрих квадратах доріжки. Спершу Фімці здалося, що там лежить людина, якій стало зле. Вірніше, хлопчик.
Вірніше, Вітько.
Потім він придивився і зрозумів, що це не Вітько, а шматок картону.
І тільки згодом, коли Фімка підійшов упритул, він побачив, що це дійсно Вітько. Той самий Вітько, який так спішно побіг додому, коли подивився на небо і побачив, що от-от почнеться дощ.
Фімка присів біля нього і потицяв пальцями у краєчок картонної колоші, з якої стирчала картонна Вітькова нога.
«Як таке могло трапитися? — жахнувся він. — Може, щось не так із дощем? Може, він кислотний чи ще якийсь шкідливий? Але... я ж зараз стою під ним і зі мною нічого не трапляється!»
Він не став гукати Вітьку і намагатися привести його до тями. Було цілком зрозуміло, що Фімчиного друга насправді заміняла картонна лялька, якою хтось керував. Або яка вірила в те, що вона — Вітько. Всього лише лялька... Але від цього не ставало зрозумілішим те, що відбувалося навкруги і кому потрібно обдурювати Фімку, і чому ляльку Вітька зробили саме з картону, і... Словом, нічого не можна було зрозуміти, крім того, що навколо відбувається щось жахливе. І Фімка — у самому центрі цього кошмару!
Він пішов додому. І дорогою помітив, що вулиці начебто вимерли, хоча дощ уже закінчився.