З єдиного ока піратки, на превеликий подив усіх (навіть її власний!), раптом викотилася величезна сльозинка.
— Так чим же я тобі допоможу, сиріточка! — схлипнула бабця. — Я б тобі, звичайно, Двері намалювала, але для цього потрібен Пензель. А Пензель давним-давно загубився.
— Бабусю, — втрутилася Меліса. — Ти пам’ятаєш, де ми знаходимося?
— Ну? — не розуміючи, глипнула на неї адміральша.
— У Долині Загублених Речей! Де ж ще шукати Пензель, як не тут? От я його і знайшла!
— Справді?!
— Дивись, — і Меліса простягнула адміральші Пензель.
Але чиясь чіпка і спритна рука перехопила його — і, звичайно ж, це була рука Сигізмунда Брехла, Головного Порядника міста Охи. Він зовсім не для того ховав цей Пензель (до речі, аж ніяк не в Долині) і наказував перефарбувати місто, щоб тепер навіжене дівчисько все зіпсувало.
— Пані, — сказав Сигізмунд, чарівно посміхаючись бабці, — пані, дозвольте я... Мені здається, я міг би... е-е-е... допомогти хлопчикові. Зараз ми миттю організуємо тобі Двері, малий, — тепер він посміхнувся Фімці, котрому ця посмішка і «малий» категорично не сподобалися. До того, ж Фімка впізнав Сигізмунда. І не сумнівався, що той упізнав його.
Але, здається, цей Порядник хотів Фімки позбутися. Якщо так, тоді, може, він справді намалює Двері, які ведуть на Землю?
А Сигізмунд аж пританцьовував від нетерпіння! І щосили вимахував Пензлем, приміряючись, де б намалювати Двері для Фімки. Нарешті він обрав для цього крило літака. Лонгій-Л’Оккі підсадив Брехла і Фімку туди, і Сигізмунд узявся до роботи. А Фімка поки прощався з Мелісою і Мірмелеоном.
Він хотів сказати їм, що ніколи не забуде два дні, проведені тут, в Охах, з такими друзями. І що в Мірмелеона життя обов’язково налагодиться. І що в Меліси насправді класна бабуся, дуже стильна і, головне, добра. І...
Але Сигізмунд уже ляснув Фімку по плечу, натякаючи, що Двері готові. Тоді Фімка махнув наостанок рукою своїм друзям і ступив у ці Двері.
По той бік на нього чекали вже знайомі гараж і паркан.
Так-сяк Фімка вибрався з-за гаража і пішов додому.
Пригоди закінчилися.
Частина третя
Пензель у руках Сигізмунда!
Розділ двадцятий,
у якому Фімку охоплюють моторошні сумніви і підозри
— Фімко, ти чого так довго? — запитала мама з кімнати.
Фімка промовчав, обережно зачиняючи двері. Він не знав, що відповісти, бо не знав, як довго його не було. Ну, мабуть, не більше кількох годин, інакше б мама запитувала зовсім іншим тоном і не сиділа у кімнаті, а вже бігла до нього зі сльозами на очах, обніматися. Або з паском у руці, самі розумієте, для чого.
Хоча про пасок це Фімка так подумав, задля красного слівця. Батьки ніколи не били його, хоча, звичайно, часом карали (от нещодавно з Вітьком Жирмунським грали у давніх богатирів, так Фімка випадково розмолотив діжку з фікусом на третьому поверсі... ой, що було!..).
— Фімко, це ти чи не ти? Чого мовчиш?
— Так, мамо. Я. Вибач, ми з хлопцями гралися, ну і...
— Добре. Давай-но мий руки, а я поки нагрію тобі поїсти. Картоплю смажену будеш?
— Угу! — радісно відгукнувся Фімка зі своєї кімнати. Смажену картоплю він любив. До того ж, Фімка добряче зголоднів після пригод в Охах. Адже востаннє він їв, вважай, ще вранці, у своєму будинку, який раніше був безпритульним...
— Ой! — злякано прошепотів Фімка. Він пригадав дещо, про що зовсім забув з радості, коли повертався додому. Вірніше — про кого забув.
— Мось, — покликав він обережно, щоб мама в кухні не почула. — Мось, ви там?
Тиша. Ну, значить, усе в порядку. Видно, чеширські таргани самі тихенько втекли з його кишені. Фімка зняв куртку, повісив на вішалку в передпокої і зазирнув на кухню.
— Мамо, довго ще?
— Вже все готово. — Мама посміхнулася йому і скуйовдила волосся. Але він ухилився, наче в її руці була розлючена кобра.
— Мамо, у тебе рукав зайнявся!
Вона ковзнула по синові розсіяним поглядом, підійшла до крана і, набравши в чашку води, полила на рукав. А Фімка стояв і з жахом дивився на те, що залишилося від рукава. Це було схоже...
«Ні, — подумав він, заплющивши очі. — Тільки не це!»
Потім Фімка розплющив очі. І побачив те саме, що й раніше. Тканина маминої сукні обвуглилася, але не так, як зазвичай обгорає тканина. А так, як зазвичай згоряє папір.
На підлозі валявся лапатий попіл.
— Підмети тут, синку, а я поки перевдягнуся, — спокійно сказала мама. Це його мама, яка завжди страшенно боялася пожеж!
Або це — не його мама?..
Тоді хто?!
Фімка пригадав фільм «Термінатор-2» і похолов від жаху. Просто від однієї думки, що з його мамою — з його, з ЙОГО мамою! — могло трапитися щось таке!
Хтось перетворився на неї. А де ж вона сама? І що з його татом?!
Фімка примусив себе підійти до дверей маминої кімнати і тихенько покликати:
— Ма!.. А де тато?
— Він у майстерні, — відгукнулася вона. — Телефонував, обіцяв незабаром бути.
Тато у Фімки художник, його майстерня неподалік. Що робити? Бігти туди?
Або все ж спочатку подзвонити другові Вітькові й запитати, чи не помітив він чогось дивного? Раптом це вторгнення інопланетян?
Фімка взявся за віник і заходився підмітати жмути обгорілого паперу. І поки підмітав, поступово заспокоювався. «А може, мені просто здалося? Ну, вбрання зараз таке роблять. І все. А я вигадав якусь нісенітницю. Це ж тільки в книжках буває й у кіно. В житті все інакше».
Правда, у житті він не разу не стикався з чарівними Дверима, але це зовсім інша річ.
— Фімко, так ти їсти будеш? — нагадала йому мама. Вона вже перевдяглася в нову сукню. І аж ніяк не скидалася на інопланетянку.
Фімка відразу згадав, що страшенно зголоднів. Він вирішив, що все йому примарилося. Так, точно примарилося.
Але Вітькові він все-таки зателефонував, трішки пізніше, після картоплі.
— Ти що там бурмочеш? — не зрозумів той. — Які ще «дива»? Буселе, ти що, на сонце перегрівся?
— Чому відразу «перегрівся»? — образився Фімка. — Просто...
— А, зрозумів. Ти мене вирішив розіграти, так? Думаєш, куплюся?
— Та я серйозно! Слухай, ти зараз вільний?
— Та наче...
— Давай за десять хвилин у парку, біля «тризуба».
— Давай... — розгублено погодився Вітько.
«Тризубом» вони називали три дерева, що росли з однієї точки і так тісно переплелися віттям, що кращого місця для ігор у джунглі загалом і Тарзана зокрема не варто було і шукати. Зазвичай тут хтось був, але сьогодні ввечері, як на замовлення, нікого не виявилося. Навіть Вітька. Вітько, як завжди, спізнювався.
Холоднішало, і Фімка пошкодував, що не захопив із собою куртку. Але ж він так квапився вийти з дому!..
Фімка відчув, як боляче защипало в носі. Адже він поспішав піти з дому, бо боявся власної мами. Боявся: знову щось трапиться, і він тоді точно довідається, що вона — це зовсім не вона, а хтось чужий!
Фімка засмутився і зовсім забув, навіщо сюди прийшов.
— Стій, стріляти буду!. — Вітько підкрався непомітно, він це любить. — Ну, що там у тебе трапилося таке термінове? Землю захоплюють Чужі або з’явився новий комп’ютерний вірус, здатний заражати людей? — це Вітько так хохмить. У нього вдома є комп’ютер, тому Вітько знає: комп’ютерні віруси людину заразити не можуть. — Зізнавайся, Бусел е! А то заінтригував, розумієш...
Легко йому сказати «зізнавайся»! Фімка навіть не знав, з чого почати і про що варто розповісти, а про що краще промовчати. І тут він згадав, що досі не в курсі, як довго був відсутній. Звичайно, якщо довше, ніж день, то мама поводилася б зовсім інакше. Але якщо його мама зовсім і не мама...
— Слухай, а яке сьогодні число?
Вітько набурмосився:
— Буселе, у тебе з головою все гаразд?
— Та все! Ти скажеш, який сьогодні день?
— Дощовий! — огризнувся Вітько. — Знаєш що! Коли хочеш морочити комусь голову, так пошукай інших дурнів. Усе, я пішов додому. Привіт!