Цієї миті на вулиці гримнуло, і один з будинків зайнявся. Він горів, наче був з картону, хоча, взагалі-то, він і був з картону.
— Ні, — констатував Фімка, — ми не відсиджуватимемося. Залазь до кишені й накажи твоїм родичам зробити те ж саме. Будемо прориватися! Звичайно, краще, щоб нікуди не треба було прориватися. Але якщо почалася така катавасія, то чого вже там... Прорвемося якось!
Фімка одягнув куртку і вже зробив крок до дверей, та Мось зупинив його:
— Зачекай! Візьми-но з собою гумку... про всяк випадок.
— А який у цьому сенс? Вона ж теж намальована.
— Так... — засумував Мось. — Це Ми не дошурупили. Гаразд, ходімо. Придумаємо щось на місці.
Зрештою Фімка все ж вирішив прихопити з комори стару швабру, якою давно ніхто не користувався. Виходить, подумав він, особливої шкоди від цього не буде, і мама не переживатиме. Він, як і раніше, не міг вважати тутешню, намальовану маму всього лише лялькою, було в цьому щось неправильне.
Перед тим, як вийти з під’їзду, Фімка відкрив двері й подивився на вулицю. Танки під’їжджали до будинку з двох боків, але були ще далеко, великі динозаври (ті, які дурніші) трощили зараз ігровий майданчик, а дрібні кудись зникли. Це Фімці особливо не сподобалося.
— Як вибиратимемося? — прошепотів він до тарганів. — Можна по прямій, через дорогу, а можна дворами.
— Давай дворами. Довше, зате ризику менше.
Фімка обережно вислизнув з під’їзду і, притиснувшись до стіни спиною, почав крастися до підворіття. Раптом найближчий із танків вистрілив — гримнуло так, що, здається, захитався асфальт під ногами, — і Фімчин будинок запалав. Тут уже було не до конспірації! Фімка щосили помчав подалі від палаючого будинку!
І тут з’явилися веласираптори. Їх було троє, просто як у фільмі «Парк юрського періоду». «Чи, — замислився Фімка, — у фільмі їх було більше?» Час наче уповільнився, взагалі зник, і він встигав багато зробити і поміркувати про різні речі. І йому здавалося дуже важливим згадати, скільки ж було веласирапторів у «Парку юрського періоду».
Ще Фімка подумав: добре, хоч швабру він не викинув. Але погано, що шваброю з цими хижаками не дуже повоюєш.
От тоді-то у Фімчиній голові й пролунав той голос, який подеколи навідується до кожної дитини і радить їй не перевіряти, чи здатний мамин міксер порізати на дрібні шматочки зім’ятий клапоть паперу. Зазвичай голос віщає собі й віщає, але ніхто ніколи не дослухається до його порад.
Зараз голос сказав Фімці: «Вони ж паперові! А ти — справжній! Так, об папір можна поранитися, якщо провести пальцем по краю свіженького стоса аркушів для принтера. Але їхні пазурі й зуби — з картону і навряд чи здатні заподіяти тобі шкоду. Якщо, звичайно, ти не будеш боятися...»
Але в тім-то й річ: Фімка боявся!
«Боягуз ти все-таки, Буселе! — подумав він. — Звичайнісінький боягуз!»
Веласираптори повільно наближалися.
— Біжіть, Мосі! — гукнув Фімка чеширським тарганам. — Давайте, перетворюйтеся на невидимок і рятуйтеся!
Він не знав, чи почули вони його.
Веласираптори стрибнули.
Зовсім машинально, не замислюючись над тим, що робить, Фімка відмахнувся від них шваброю.
Звичайно, він розумів: швабра, як і динозаври, всього лише намальована на папері злостивим Порадником на ім’я Сигізмунд. Тому вона не допоможе впоратися з веласирапторами.
Та він не помітив, що поки біг, чиркнув шваброю по палаючому будинку. І тепер на її кінчику жеврів невеликий вогник. Напевно, він теж був намальований, як і ці будинки, дерева, танки...
Але коли швабра вдарила по веласирапторам, ті зайнялися. Двох із них Фімка збив з ніг, але третій повис на його плечі і клацав над вухом намальованими зубами. Проте нічого не міг вдіяти! Ні-чо-гі-сінь-ко!
— Ти лише дурний малюнок! — крикнув йому Фімка. — Тому забирайся геть! — він струсив з себе веласираптора і як слід надавав йому шваброю!
— Так їх! — хором підтримали з кишені Мосі, всі троє. — Нехай знають!..
Розібравшись з нападниками, Фімка побіг до школи. Вірніше, до шкільного паркану, на якому були намальовані неправильні Двері. За його спиною горіли будинки і гриміли танки, було страшно, але ці пожежі й ці танки вже не лякали хлопчика. Виявляється, треба лише згадати, що вони — намальовані, згадати і повірити! І тепер вони не могли заподіяти Фімці шкоди.
Двері, як і слід було очікувати, виявилися на тому ж місці. Щоправда, проміжок між парканом і гаражем, здається, помітно зменшився. Але якщо паркан потрібний був Фімці цілий і неушкоджений, то гараж — ні. Тому він ударив по його намальованих стінах, зібгавши їх. Позаду щось вибухало, горів папір і гарчали люті тиранозаври.
Фімка добрався нарешті до Дверей, розчинив їх і ступив уперед.
І полетів.
Розділ двадцять третій,
у якому Фімку страхає страус
Проте летів Фімка недовго. Правильніше було б назвати це падінням. Точніше — падінням із крила літака, який стояв у Долині Загублених Речей.
Фімка повернувся в Охи — не додому.
Наступних кілька секунд він стояв, роззявивши рота, і з жахом дивився на те, у що перетворилося Місто Тисячі Дверей.
— Ну от, — подав голос один із Мосей. — Варто було відлучитися на пару днів! І будь ласка, таке безладдя влаштували!
Але він помилявся. У тім-то й річ, що влаштували тут порядок! Та ще який!
Раніше загублені речі лежали в Долині безсистемно. Тепер же хтось розподілив їх відповідно до розмірів і властивостей, навішав бірочки з номерками і записами, на яких значилося, коли і де дану річ загублено. До того ж, скрізь між нагромадженням речей було прокладено доріжки з канатами обабіч. «За огорожу не заходити!», «Руками не чіпати!», «Не шкодити, а то гірше буде!» — лякали таблички на канатах.
До Фімки підійшов суворий на вигляд страус у жовтогарячій касці, з блискучим значком на грудях.
— Порушуємо? — зловредно поцікавився він. — Зрозуміло ж написано: за огорожу не заходити!
— Ми вже йдемо, — сказав йому Фімка. — Скажіть, але ж раніше тут було зовсім по-іншому...
— Було, та загуло! — гаркнув страус. — Давай, забирайся геть!
І він боляче вдарив Фімку ногою.
— Шкода, що ти не паперовий, — пробурмотав хлопчик. — А то б я тобі показав!
Але страус його вже не чув. Він переконався, що більше ніяких порушень не передбачається, і з маху встромив свою голову в пісок: неподалік, мабуть, спеціально для цього, була насипана його ціла купа.
Озирнувшись, Фімка переконався, що точно такі ж купи височать у Долині неподалік від доріжок. І біля кожної стоїть на варті, сунувши голову в пісок, страус. Стежать, так би мовити, за порядком. З-під землі. Недарма кажуть: «З-під землі тебе дістану!» Ось ці справді дістануть.
Не бажаючи зайвий раз спокушати долю і дражнити страусів, Фімка з Мосями в кишені вийшов розкресленими у Долині доріжками на звичайну доріжку для відвідувачів географічного парку. Щоправда, тепер її теж обабіч обвішали табличками з тими ж грізними попередженнями.
— Можна подумати, — пробурчав Мось, — хтось із власної волі зайшов би за огорожу Урочища Дитячих Кошмарів! У них тут у всіх що, вуса вузликом зав’язалися? Або, може, їх Великим Капцем пристукнуло?! Кому б спало на думку шкодити такій красі? Хоча, що це Ми — краси ж ніякої не залишилося, самі таблички. А от їм би Ми залюбки нашкодили...
— Мось, тут щось трапилося, поки нас не було, — прошепотів Фімка.
— А ти спостережливий хлопчик, — уїдливо зауважив чеширський тарган. — Довідатися б тільки, що саме тут відбулося...
— Запитаємо в страусів?
— Як? Ти вмієш розмовляти з тими, чия голова засунута в пісок? Може, нам краще пошукати наш будинок, га? А то він знову блукає безпритульний...
— А може, до палацу? — запропонував Фімка. — Меліса з Розаліндою напевно знають, у чому річ.
— А їхня бабця знає, хто ти такий, — додав Мось. — Вона ж бачила, як ти пішов. І якщо ти тепер повернешся, у неї виникнуть підозри. Слухай, а в тебе в місті немає ніяких знайомих? Крім, звичайно, того Порядника в сірому дранті.