— Але ж я хотів як краще! — пробурмотів збентежений Сигізмунд. — Я просто хотів, щоб скрізь був порядок!
— Порядок — це така штука, яку приймають з доброї волі, — повчально мовив Мось. — А те, що тут коїться, вже не порядок. Це — обмеження!
Вони опинилися перед вежею — там, на самому її вершечку зібралися і сестри-принцеси, і адміральша Бенбоу, і чарівник Лонгій-Л’Оккі, і Рету-Де-Мон, і Мірмелеон, і привид Гороб’янія. Щоб усім вистачило місця, Лонгію навіть довелося начарувати трохи більшу площадку.
Помітивши Фімку.із Сигізмунд ом, друзі відправили до них хмару із синьою літерою «П» на борті.
Звідси, згори, усе місто лежало перед Фімкою наче намальоване. Було видно, як статечно рухаються до вежі будинки, щоб, по черзі приєднавшись до неї і здоївши в неї залишки прав, поступитися місцем іншим.
— Сигізмунде! — гукнула адміральша Бенбоу. — Як же ви могли так вчинити з усіма нами! А я вам так довіряла! І ви мали добру репутацію в мого чоловіка.
Бульчин Жуск зніяковіло кашлянув:
— Узагалі я не хотів, щоб хтось знав, що я теж король, тільки не з вашого міста. Я тут у відпустці, пообіцяв-от своїм зятеві й дочці наглядати за Охами, поки вони подорожують. Я і вигадав Порядників, але потім виявилося, що місто саме чудово справляється і нам не потрібно нічого такого робити. А ти, Сигізмунде... Ех, та що там казати!..
— Вибачте мене, — попросив Брехло. — Якщо я можу якось допомогти...
— Навіть не знаю, чи зможеш, — втрутився Рету-Де-Мон. — Але... раптом у тебе вийде?.. Словом, історія така: хмари, у які ми збираємося закачати права, звичайно, правові. Але потім потрібно їх зробити дощовими, а для цього необхідно літеру «П» у них на боках домалювати до «Д». Зрозуміло, Пензлем. От тільки Пензель не бажає нікого з нас слухатися.
— Мене він теж не послухається, — засумував Сигізмунд.
— А можна я спробую? — запитав раптом Фімка.
— Точно, — підтримали його Мосі. — Дайте Пензель Фімці. Адже йому вдалося відчинити Двері.
І справді, варто було Фімці взяти до рук Пензель, як той знову засвітився зсередини таємничим світлом.
— Малюй! — вигукнув Рету-Де-Мон. — От і перша хмара готова. Давай!
І Фімка, внутрішньо ціпеніючи від захвату, вивів на боці в хмари ще три палички, так що «П» перетворилося на «Д». Негайно хмара змінила свій колір на фіолетовий і знялася високо в небо, приготувавшись пролити закачані в неї права.
Наступних кілька хвилин Фімка тільки тим і займався, що малював на хмарових боках літеру «Д». Коли ж хмари закінчилися, Рету-Де-Мон кивнув і сказав:
— Гарна робота, молодець. Але це ще не все, друзі мої. Дощ буде не справжнім без блискавки і грому.
— Де ж нам узяти грім і блискавки?
— Еге-гей! — закричали в цей час знизу. — Ми прибули.
Фімка обережно, щоб не звалитися, визирнув на вулицю: там стояв Айо, а довкола нього юрбилися холодильники на крокодилячих ніжках. У холодильниках сиділи гвінпіни, а над ними мерехтіло всіма барвами веселки полярне сяйво, прив’язане, немов повітряна кулька, на мотузочки: щоб не спливло. Його гвінпіни вивели з Вічної Криги і на прохання Рету-Де-Мона привели сюди.
Їм, разом із сяйвом, допомогли піднятися на вежу.
— Вважаймо, блискавками ми вже забезпечені, — підсумував Рету-Де-Мон.
— А як же бути з громом?
— У цьому нам допоможе мій брат. А ось і він.
Справді, до вежі наближався, як завжди, незворушний Колреш Ямс. За ним гордовито прямував дрібний хуліган Шварцик, який ніс у своїх здоровенних кулачищах новий, ще більший барабан детектива.
Коли вони піднялися на вежу, Рету-Де-Мон сказав братові:
— До речі, драпування з Горщичка можна зняти. Адже рано чи пізно його все одно довелося б повертати, а так він звучатиме голосніше.
— Ось у чому річ! — здогадався Сигізмунд. — Саме для цього ти, Шварцику, і поцупив у мене ложку з подвійним дном?! Щоб потім сховати Горщичок і винести його, так?
— Ну взагалі-то так, — зізнався Шварцик. — Я ж казав, що виправляюся. Я ж на благо міста діяв, Сигі. Через те, що ти тут накоїв, і окуляри в добродія Лонгія довелося взяти — інакше б я Горщичок ніколи не викрав.
— Гаразд, — сказав Рету-Де-Мон. — Настав час заподіяну шкоду виправити. Якщо усі готові, чи не розпочати нам, друзі?
І вони розпочали!
Спершу зняли з Горщичка драпування, і Колреш Ямс, примірявшись, від душі затарабанив по його порожньому днищу! Грім загримів такий, що чутно було у всіх куточках Охів! Мабуть, такі успіх і визнання великий детектив мав уперше за свою кар’єру — і детектива, і музиканта.
Потім гвінпіни почали прив’язувати шашки до полярного сяйва і запускати їх долу. Між шашками і сяйвом натягалися тонкі блискучі нитки, і раптом рвалися з тріском. От вам і блискавка!
А потім, звичайно ж, у хід пішли хмари з намальованими на боках літерами «Д»!
«Д», — подумав Фімка, — значить «дощ». Але ще «добро». І «домівка». Он скільки класних слів починається на букву «Д»! «Дитинство», до речі, теж».
Він засміявся цьому життєдайному дощеві, який змивав з вулиць і будинків міста все наносне, несправжнє. А внизу, на бруківці, городяни танцювали, взявшися за руки, крила і щупальці. Ну, а в кого не було ані рук, ані крил, ані щупалець, ті ляскали плавцями або просто перекочувалися з боку на бік і весело співали.
Дехто потім навіть стверджував, що бачив танцюючих у небі вакуумних летяг. І знаєте, я їм вірю...
Розділ тридцять сьомий,
у якому приходить Король
Дощ потроху закінчувався. Щасливі й утомлені, городяни розходилися по своїх будинках, і ніде, ні на кому не залишилося табличок, бірочок і наліпок. З вежі було видно, як у географічному парку усе повертається на свої місця, а самотній заблукалий веласираптор із намальованого Сигізмундом світу давно розпластався на бруківці й перетворився на мокрий аркуш. Чарівні Двері тепер знову з’явилися, дощ змив із них фарбу, і вони стояли й вабили до себе.
І раптом: «Король! Король повернувся!» — закричали десь далеко.
Радісні голоси підхопили цей лемент і понесли його над містом, як прапор, як сонце.
Ті, хто був на вежі, перезирнулися.
— Невже справді Король? — недовірливо і трохи злякано запитав Сигізмунд. — Він, напевно, покарає мене.
— Нічого подібного! — розсердився Бульчин Жуск. — Зять у мене добрий і справедливий. Навіть якщо і покарає, то не сильно, тільки з виховною метою.
— Давайте швидше спустимося, — запропонував Фімка. Йому дуже кортіло побачити Короля.
— Але ми не можемо, — розвів руками Лонгій-Л’Оккі. — Усі хмари ми використали як дощові, і тепер вони напевно відпочивають. А я витратив свою чарівну силу на те, щоб накачувати в них права, — і він показав окуляри, у яких вода з Озера зараз виглядала як звичайнісінька. — Тож кілька годин нам доведеться посидіти тут.
— Ну, нічого страшного, — потішив Фімку Колреш Ямс. — Мені здається, Король повернувся надовго.
— Дивіться, дивіться на Озеро Кольорової Музики! — раптом вигукнув привид Гороб’янія.
Над Озером постала веселка, а під її аркою раптом проступили обриси іншого світу.
— Це ж Утопіябург! — разом закричали Мірмелеон і привид Гороб’янія. — Озеро само відкрило Двері туди і тепер перебуватиме в двох світах одразу.
— І отже, — додав Гороб’яній, — іти вже час мені. Тепер я став Виконаною Обіцянкою.
— Можу припустити з високим ступенем імовірності, що нудьгуватиму без тебе, — сказав Колреш Ямс. Було видно, що він навмисно говорить так зарозуміло, щоб ніхто не помітив, як йому сумно розлучатися зі своєю Обіцянкою.
— Але ж ніщо тобі не перешкодить в Утопіябург до мене, як гість, прийти, — сказав привид Гороб’янія. — Прощавайте, друзі! — і він зник.
Потім Фімка з рештою, хто опинився замкненим на вежі, із задоволенням дивилися, як оживає місто. І тільки надвечір відьма на старомодному пилососі помітила їх і допомогла спуститися.
Але коли вони опинилися внизу, з’ясувалося, що Король уже пішов.
— Як пішов?! — не повірив Фімка. — Він же тільки-но повернувся...