Гурман — любитель добряче попоїсти. А хто ж не любить?! І навіщо спеціальні слова вигадувати?..
Зозуля — пташка, яка отримала свою назву за те, що любить грати в піжмурки. Коли вона знайде когось, радісно кричить «ку-ку»! Існує багато різних видів зозуль, деякі з них грають у піжмурки з самого дитинства, коли батьки підкладають їх у вигляді яєць у чужі гнізда, а потім шукають. А деякі ховаються в годинниках-ходиках. Такі зозулі дрібніші за звичайних і часто прикидаються неживими, іграшковими. Харчуються часом, який ловлять, вискакуючи з ходиків і переможно кукуючи. Скільки годин у день спіймають, стільки разів і кукують.
Ландшафт — місцевість у всій її природній пишноті. Або якщо там погосподарювали неакуратні туристи, без особливої природної пишноти, а навіть навпаки.
Тиранозаври — великі хижі динозаври, одні з найвідоміших. Були в кілька разів більшими за людину, з величезними зубами. Словом, добре, що вже вимерли.
Тороси — нагромадження крижин, серед яких дуже люблять грати в «Чапаєва» гвінпіни.
«Чапаєв» — хуліганська гра в шашки. Сутність її полягає в тому, що на звичайній ігровій дошці вишиковуються шашки, але свої ходи супротивники роблять за допомогою влучних щиглів (по шашках). Ваше завдання в «Чапаєві» — збити якнайбільше шашок супротивника з дошки, а якщо при цьому своя, ударна, залишиться на дошці — взагалі пречудово. За відомостями з достовірних джерел, у найближчому майбутньому гра «Чапаєв» навряд чи буде зарахована до олімпійських видів спорту.
Як дурневі поталанило
(Оповідання)
Довга чорна стріла зі строкатим оперенням не встромилася навіть — плюхнулася у в’язкі болотні мочарі. Й одразу почала тонути.
Неподалік у два голоси вилаялися, чиїсь чоботи зашльопали від купини до купини, розганяючи комарів і бабок.
— Бачиш, де впала?
— Бачу, ваша високосте.
— Поруч жаби спостерігаються?
— Жодної. Ропуха, щоправда, сидить, баньки витріщає, але...
— Гадаю, підійде і ропуха.
— Ваша висо...
— Не канюч! Ми що, даремно цілісінький день у багнюці товчемося? Готуйся давай... Де вона, твоя ропуха?
— Не моя — ваша. ...Гаразд, гаразд, не буду, мовчатиму. Осьдечки. Під самими вашими ногами.
Ропуха дійсно сиділа якраз біля Царевичевих чобіт — колись розкішних, розшитих золотом і перлинами, а тепер добряче вибрьоханих у болотній рідоті.
— Привіт, — сказала ропуха. Була вона опецькувата, вкрита салатового кольору пухирцями, з лупатою мордочкою і єхидною посмішкою на ній. — Поганенько стріляєш. А ну, присядь навпочіпки.
Царевич слухняно підтяг каптан (начебто міг ще більше його забруднити!) і присів.
— А ти нічо-о, — сказала ропуха. І оком хвацько підморгнула. — Підійдеш.
— Тобто?
— Ну, ти ж дружину собі шукаєш чи просто вийшов з лука постріляти? Якщо просто постріляти — тоді, звичайно, перепрошую. Ось стріла, забирай і топай далі. «Ні пуху ні пера», «вдалого полювання» і таке інше.
Царевич зніяковіло кашлянув.
— Все-таки за дружиною, — підсумувала жаба. — Правильно. Давно пора!
— Не такий я вже й старий! — образився Царевич.
— Я про себе, — пояснила ропуха. — Ну, довго ти ще на мене будеш витріщатися? Чи звичаїв не знаєш? От уже ця молодь!.. Підказую: цілувати мене треба. З любов’ю, від чистого серця. А не з тим виразом обличчя, що в тебе зараз проступив.
— Не царське це діло — ропух цілувати, — заявив царевич, підводячись. — Ану, Дурню, давай!
Його супутник і тезко (а також — незаконний брат по чарівній рибі, котру скуштувала не тільки Василина Премудра, але і Марфа-Молочниця) зітхнув і позадкував. Дурнем він був тільки по батькові. Цілувати земноводне — не хотів.
— На дибу підеш, — утомлено сказав Царевич. Видно було, що розмова ця ведеться не вперше і на Дурня погрози незаконного братика справляють враження все менше й менше. — А поцілуєш — озолочу.
— Міністром зробиш?
— Зроблю. Зовнішніх зносин.
Щодо «зносин» Дурень не був упевнений, слівце викликало якісь невиразні підозри, але він вирішив не коверзувати, зажадав тільки:
— Заприсягнися.
— Агов! — устряла в розмову ропуха. — Доводжу до вашого відома... — тут її увагу відволікла бабка, що пролітала неподалік; комаха була миттєво підбита язиком і строщена. — Доводжу до вашого відома, — продовжила нарешті ропуха, — що цілувати мене будь-кому не варто. Небезпечно для життя.
— Патякай-патякай, — протяг Царевич. — Врахуй, я у своїй сім’ї брехні не терпітиму. Мені потрібна дружина чесна, не ошуканка.
— Це хто ошуканка?! Я ж навпаки — попереджаю! Якщо хтось-таки не істинно царського походження, чари не спрацюють.
І вона між іншим схрумала комара.
Іван-Дурень запитально подивився на Івана-Царевича, мовляв, що накажете.
— Цілуй, — рішуче звелів той. — Там розберемося.
— Я протес!.. — ропуха виявилася недостатньо моторною і не встигла відскочити. Іван-Дурень, набравши урочистого (як на похороні) виразу обличчя, припав до майбутньої царівни губами. «Заразом перевірю, чи правду батько казали, коли п’яний бували».
«Брехали», — зрозумів Дурень. Не перетворювалася ні на кого ропуха, так і сиділа на долоні, дихала часто горлом й баньки витріщала з переляку. Днинка у неї сьогодні випала — борони Боже: спершу ледве не пристрілили, тепер цілуватися лізуть без серйозних намірів.
«Ну й добре, — подумав Іван-Дурень, відпускаючи її на купину. — І добре, що батько вигадали все».
— Тьху! — у два голоси вигукнули ропуха й Царевич.
Останній додав замислено:
— Невже просто балакуча?..
— Дурень! — обурилася ропуха.
— Га? — нахилився до неї Дурень.
Ропуха злизала з повітря ще одного комара і заявила задоволено:
— Я ж попереджала!
І з повагою на Дурня зиркнула.
— Врахуй, — сказала Царевичу, — я тут довго розсиджуватися не збираюсь, у мене часу обмаль і взагалі. Будеш цілувати — цілуй, ні — забирайся! Бач, гидує він...
— Не гидую! — почервонів Царевич. — Я... Зараз, я...
«Нецілований, — зрозуміла ропуха. — Це добре.
Якби ще дійсно чистокровним виявився... Нині цариці такі непостійні!»
Тим часом її знову підняли високо над купиною і серйозно намірилися-таки поцілувати. Щоправда, над радісним виразом обличчя Царевичу було ще працювати і працювати, але це нічого, діло наживне. Та й зрозуміти його можна.
— Вийшло! — прошептав Іван-Дурень. — Ти ба!..
— А ти думав, — хмикнула вона. — Чари — це тобі не просто так! Ану, допоможи йому з каптана виплутатися. До речі, одяг можеш собі залишити. Скажеш Царю...
— Придумаю, що сказати, — відмахнувся Іван. — А що, дійсно ми з ним настільки схожі?
— Як дві краплі води.
— Тож-бо батя матінку підозрювали...
— Ну, батя твій і справді дурнем був, якщо про такі речі тріпався. А ти — помовч! ...Гаразд, ступай з Богом. Переодягнутися не забудь, коли з лісу виходитимеш, а все своє в трясовині втопи чи спали. Точно справишся з новим життям?
— Я — так. А як же він?
— І він справиться. Не перший, надійсь, і не останній. Перевірено, вже. Ну, йди.
Вона посиділа, дивлячись услід Дурню, потім скосила погляд на свого нареченого. «Все-таки не так самотньо житиму, буде тепер з ким словом перекинутися».
Тут уже й Іван-Царевич отямився. Спробував обуритися: «Що стало?!..» — та не договорив.
Відволікся, щоб збити язиком смачненького комара.
Свої зауваження та думки про книгу Ви можете залишити в Інтернеті на сайті автора за адресою:
http://puziy.faust.net.ua/
