Тепер перед Сигізмундом і Жуском постав відвідувач — низенький, не вищий за Сигізмундове коліно чоловічок з величезними кулаками.
— Очі б мої тебе не бачили, Шварцику! — зітхнув Брехло. — Двері нащо було вибивати?
— Звичка, — знизав плечами чоловічок.
— Горе мені з вами, з дрібними хуліганами, — озвався Бульчин Жуск. — Сам від Горшечка два вершечка, а сили як у слона.
— Не згадуй Горшечок намарне! — відрізав Шварцик. — І взагалі, я ж виправляюся. Ось, прийшов як людь до людей, щоб повідомити... а ви!..
— А давай у «Чапаева», — встряв у розмову нудьгуючий гвінпін. — Давай, га?..
— Зачекай. То що ти хотів повідомити? — Сигізмунд насторожено відсунув кухоль.
Дрібний хуліган злодійкувато озирнувся, підморгнув і взявся за вибиті двері. Обережно приставивши їх до дверного отвору (мабуть, щоб ніхто не підслухав), зробив кілька кроків до столу.
— Ходять чутки, — писнув він, — Пензель знайшовся.
Бульчин Жуск ледь не вдавився мраккою:
— Жартуєш? Самого Короля-Маляра Пензель?!
— Угу. Кажуть, Дверей стає дедалі менше, тому незабаром...
Він не договорив — недбало приставлені двері, оглушливо грюкнувши, впали.
Розділ третій,
у якому Фімка довідується про те, як з’явилося Місто, і ще про дещо, дуже і дуже неприємне!
У кав’ярні пахло мраккою і фарбою. Кремезний маляр у засмальцьованому фартусі, дуже схожому на звичайний, земний, завзято розмахував пензлем.
— Не заважай, — сумно сказав Фімці господар кав’ярні, схожий на вчителя іноземної мови. — У нас тут нова мода пішла, Двері фарбувати.
— Навіщо?
— А-а... — відмахнувся господар. — Краще пригощайся мраккою. Мабуть, ти вдруге у Місті? І далі цих стін не був?
— Звідки ви знаєте? — здивувався Фімка.
— Дуже просто — наші Охи недарма називаються Містом Тисячі Дверей. Багато хто потрапляє сюди саме крізь Двері, і до мене теж.
Він обвів рукою приміщення. За столиками, як і в Фімчиному сні, нікого не було. Зате на стінах висіли різні прикольні штучки, які зазвичай чепляють у таких закладах — всілякі шаблі, опудала риб, потріскані антикварні тарілки і багато чого іншого.
— Бачиш, — сказав господар, — кожен гість мені приносить якийсь сувенір. Але не всі залишаються. Багато хто повертається назад, у свій світ, а дехто воліє вирушити у подорож чужими світами, як наш Король-Маляр.
— Що? — здивувався Фімка. — Це ваш король має таке ім’я — Мольяр? Як у француза одного — тільки того, здається, Мольєром звали.
— Та ні, — засміявся господар. — Просто... Але давай я розповім усе по порядку. Давним-давно жив собі звичайнісінький маляр, який всією душею любив свою справу — фарбувати. За що б він не взявся, все перетворював на диво. Навіть звичайнісінький паркан — і той одного разу так розфарбував, що він зазеленів і вкрився квітами! Слава про того маляра долинула до королівського палацу. І ось одного дня покликав його до себе король, щоб маляр пофарбував палацові стіни і побілив стелю. Звичайно, маляр поставився до завдання творчо, тому невдовзі на стелі у короля синіло небо і пропливали хмаринки, а стіни перетворилися де на густий ліс, де на безкрайній степ.
А коли маляр закінчував розмальовувати тронну залу, туди зайшла надзвичайно вродлива дівчина. Певна річ, маляр миттєво закохався у неї. «Намалюй мені щось», — попросила дівчина. І маляр намалював на стіні троянду, яка відразу ж розквітла, сповнюючи все навкруги дивовижним ароматом. Бо у цю троянду маляр вклав свою душу. Побачивши квітку, дівчина здогадалася про його почуття і зізналася, що давно вже спостерігала за ним та за тим, як він малює свої чудові картини, і — теж закохалася в нього.
Та, на лихо, дівчина ця була принцесою, і її батьки (особливо мама, колишня піратка з нестерпним характером) ніколи не дозволили б їй одружитися з маляром, нехай і напрочуд талановитим. І не знайшлося на всій землі місця, де могли б маляр із принцесою сховатися від її батьків, адже ті — король і королева, тож відшукали б їх скрізь.
Саме тоді сталося диво: маляр так сильно забажав створити місце, де їх ніколи б не знайшли, що своїм пензлем намалював відчинені двері, а за ними — місто. Наші Охи.
Вони втекли сюди вдвох з принцесою і залишилися тут жити. От тільки виявилося, що в місті, крім них, нікого немає (ті єдині — перші — Двері маляр зафарбував, щоб слуги короля не змогли їх знайти і повернути назад). Через деякий час маляр із принцесою занудьгували. І тоді він вирішив намалювати Двері в інші світи, щоб звідти приходили їхні мешканці й оселялися в місті. Так воно і трапилося. Невдовзі тут почали збиратися ті, хто не міг або не хотів жити у власних світах. А маляра вони обрали своїм королем — адже ніхто краще за нього не знав міста; до того ж принцеса обіцяла допомогти своєму чоловікові в нелегкій справі царювання. Відтоді й почали його називати Королем-Маляром. Багато часу він проводив, мандруючи вуличками нашого міста з пензлем у руках і розбудовуючи — розмальовуючи — його.
— А де він тепер? — зачудовано прошепотів Фімка. — 3 ним можна зустрітися?
— На жаль, проживши кілька років у нашому місті, принцеса засумувала за рідною домівкою. Бо вона ж любила свого тата, хоча той був, між нами кажучи, добрячим самодуром, та й маму-піратку вона теж любила. Принцеса попросила чоловіка, Король-Маляр знову намалював Двері і вони удвох вирушили на гостину до її батьків.
— І їх кинули до буцегарні?
— Та ні! Минуло багато років, і тамтешній король давно вже не сердився на свою дочку, а тільки сильно сумував за нею. Вони погостювали в батьків принцеси, а потім Король-Маляр і його дружина вирушили у мандри іншими світами.
— А як же місто?
— Вони обіцяли згодом повернутися. А поки, сказав Маляр, місто і саме чудово впорається, адже Охи досконало опанували мистецтво самоврядування. За порядком у місті повинні були наглядати Порядники, хоча більшість проблем городяни вирішували самотужки, а Порядники опікувалися переважно туристами і новими мешканцями міста, які найчастіше потрапляли у халепу, адже вони просто не знали тутешніх звичаїв.
— А де можна дізнатися про ці звичаї? — затурбувався Фімка. — Що, вони такі жах... незвичайні?
— Так ні, нічого страшного. Просто Двері ведуть у різні світи, і тому трапляється всяке... Не переживай. Мені здається, ти швидко призвичаїшся тут. До речі, ти — турист чи хочеш оселитися в нас назавжди?
— Поки турист, — обережно сказав Фімка. — А там подивимося.
Йому сподобалося, що господар кав’ярні жодного разу не запитав про батьків, мовляв, чи знають вони, де зараз знаходиться їхній син і все таке. З іншого боку, назавжди залишити маму з татом та друзів і переселитися сюди Фімці не хотілося. Ну, хіба що з родиною. А до друзів щоб можна було в гості ходити.
— То коли потребуватимеш — звертайся із запитаннями, — великодушно запропонував господар кав’ярні. — До речі, мене звуть Рету-Де-Мон.
— Слухайте, ви ж точно не з Землі. А як ми тоді розуміємо один одного?
— Лише завдяки Королю-Маляру: таким він намалював це Місто, — кажучи це, господар похмуро скосив очі на колегу тутешнього короля, котрий (колега, не король!) як і доти, щось зафарбовував на стіні. Фімка теж глипнув туди — і заціпенів! Виявляється, на стіні, де розташовувалися Двері (ті самі, через які хлопчик потрапив сюди), було ще кілька Дверей. І маляр методично, одну за одною, перефарбовував їх у невиразний коричневий колір.
Ще не усвідомлюючи чому, Фімка відчув, що це йому не подобається.
— Знаєте, — сказав він з тремтінням у голосі, — я, мабуть, навідаюся спочатку додому. Там... е-е-е... я забув рибок погодувати, акваріумних рибок, от!
Він підвівся і, намагаючись не бігти, підійшов до Дверей. Відчинив їх... і закричав від жаху!
По той бік виднілося місто — з його вулицями, палацами, хмарочосами, повітряними кулями. Місто — а не гараж, як повинно було бути.
Зойкнувши, переляканий Фімка вибіг з кав’ярні і помчав світ за очі.
Розділ четвертий,