— Через п'ятнадцять хвилин, — відповідаю йому.
— А?
— П'ятнадцять хвилин! — кричу йому на вухо. Він киває головою, наглувато дивиться на мене з кривою посмішкою і відводить своїх даунів.
Мої коліна трусяться, силкуюся заспокоїтися, взяти себе в руки й тверезо оцінити ситуацію. Можна буде спробувати відірватися, на вулиці зупинити перший-кращий мотор, а з водієм не торгуватися. Відпадає: дві шафи, що стоять біля дверей і пильно за мною стежать, цього не допустять. Одразу почуваюся самотнім і мене мало не підкорює розпач, що розпирає груди. Глибоко дихаю, аби не плакати.
Поки не пізно звернутися по допомогу до Вови Карбюратора.
Поки не пізно.
Але що це дасть? Одразу проганяю цю нікчемну думку.
Зрештою — я не буду тікати, бо це несерйозно.
Зрештою — все це триватиме якихось десять хвилин і скоро закінчиться. Тому: чи варто аж так перейматися? Може вдасться зламати Вареному носа?
Виходжу на морозяне повітря — орангутанги поруч. Невдовзі з бару виповзає Варений і малий, неквапливо застібають на собі верхній одяг. Варений клацає запальничкою і дає другану прикурити, той примружує очі й випускає з рота цигарковий дим. Певну мить вони, оцінюючи, спостерігають за мною, міряють з ніг до голови. Прямую до зупинки, але вони заступають дорогу.
Поруч — два дауни у баранячих кожухах. Мертва тиша западає після їхніх кроків; відчуваю збуджене дихання цих придурків, хоча вони стоять на відстані десяти метрів. Не зводять із мене очей.
Озираюся і бачу недобру посмішку Вареного і того малого типошу, який крутить у руках свою страшну флейту. Силкуюся тримати їх у полі свого зору.
Навколо така страшна пустеля — ні випадкових людей, ні машин.
— На твоєму місці я б не думав про допомогу, — каже позаду голос Вареного. — Бачиш, як всьо просто: ти — мене, а я — тебе.
Пауза.
Не відповідаю, мовчки борюся з невідомістю, яка чатує на мене. Здається, що слова більше нічого не значать, бо нічого не зможу цим придуркам пояснити: вони не дізнаються, що ставлюся до них, як до інших, не бажаю ні зла, ні добра. Не відчуваю страху. Внутрішній голос підказує тікати, тікати якомога швидше, але тіло наче підкорює оте незрозуміле западло, такий собі внутрішній параліч, від якого стоїш, як вкопаний. Найжахливіше в житті — рано чи пізно за все треба платити. З самого початку знав, що це зловісне чергування подій останнього божевільного літа колись постане у своєму дикому фіналі.
Господь — серйозний типоша — нічого не забуває.
Я ЗОВСІМ ІНШИЙ, ВУЗЬКОЛОБІ!
Ступаю праворуч, аби за спиною нікого не було. Двоє спереду підходять на кілька кроків. Я в кільці. У глибині одного підворіття лунає дівочий крик, але вони на нього не реагують. Запихаю руку за пазуху, факен шєт! я давно позбувся звички носити ніж. Стоять навколо — напружені, значить помисли їхні серйозні.
Раптом зриваюся і біжу.
— Сука! — репетує на цілу вулицю малий за моєю спиною. Позаду чую жахливу лайку і голос Вареного, який кричить, щоби відрізали мені дорогу від вулиці.
— До котельні! Женіть його до котельні!
— Аля-улю, мачі казату! — кричить малий.
Ті, що переді мною, біжать праворуч на відстані десяти метрів, щоразу наближаючись.
Козли! — хочуть мене притиснути до будинку. Один із них починає мене випереджати. Бачу, що не встигаю першим забігти за ріг п'ятиповерхівки. Роблю останнє зусилля, але, як на зло, права нога провалюється в непомітну, заметену снігом яму і гострий біль обпікає гомілку.
Шєт! Це справжнє западло! Ще цього бракувало!
Переслідувач робить підсічку, і я, зашпортавшись, падаю обличчям у сніг. Не встигаю підвестися, як отримую важкий удар у бік і знову звалююся. Під їхніми підошвами рипить сніг, все гучніше й ближче — вони вже поруч.
— Нарешті, — чую захеканий голос Вареного, — Я думав, це падло втече!
— Підніміть його! — кричить малий. Мене хапають за руки й силоміць ставлять на ноги.
— Де твої другани, Професор? — підходить Варений.
Я знаю, що не врятуюся, але не тримаю на них зла: вони не винні, просто не можуть по-іншому жити.
Був таким.
Пригадую, як Оля просила вивчити молитву, зараз згадати — не зашкодило б, але я (чорт! моя клята легковажність!) не надав тоді цьому значення. Правиця малого у чорній рукавиці стискається. Він підбігає. Варений з усієї сили копає мене в пах — від болю аж завиваю. Не встигаю випрямитися, як знову… Зойкую — гострий біль проймає в області біцепса лівої руки, потім такий же біль спалахує в боку. Тільки тепер помічаю в руці малого тонку довгу спицю. Він штрикає мене ще кілька разів; від болю кричу, а від сильного удару збоку (одного з тих придурків у баранячих кожухах) у праву скулу звалююся на землю.
— Гасіть його, — каже Варений. Встигаю побачити лише їхні ноги, які швидко мелькають перед очима, від ударів моє нутро здригається, а свідомість заливає каламутним сірим болем, спершу я ще чую їхній гамір, рипіння снігу під підошвами, чую невиразні кавалки їхніх балачок, матюки, погрози, поки все навколо не заливає чорне безпам'ятство, яке поглинає будинки, легке падіння пухнастих сніжинок і мій палаючий біль, у який перетворилося моє тіло.
Прикро, що вони сприймають мене вороже й агресивно. Лоби похмурніли, зуби сціпились. Насправді не бажаю їм нічого поганого, навпаки, хочу, щоб усе було нормально.
Я БІЛЬШЕ НЕ ВУЗЬКОЛОБИЙ! Бракує повітря. Не маю сили вдихнути. Спершу моє тіло перетворюється в єдине тілесне волання, але нові та нові удари притуплюють його і я врешті перестаю будь-що відчувати. Хочу їм сказати: ЩО ВИ РОБИТЕ, СУКИ!?!
Але в мене не виходить, натомість із тіла виповзає невиразне, захекане бурмотіння. Хочу їм сказати: Я ЗМІНИВСЯ. ЗМІНИВСЯ!!! Але не маю сили.
— Що він несе? — каже один із них, прислухаючись до мене. — Тихо! Він хоче щось сказати.
— Він нас обізвав «суками»! — сильно копає мене інший, від чого мені остаточно переймає дух.
Варений наказує:
— Підніміть, — двоє здорованів, що гналися за мною, хапають і підіймають. Не можу стояти і вони мене підпирають своїми масивними руками. Спльовую густі шматки крові і відчуваю… відчуваю спрагу. Всередині все палає, наче в мене залили сто грамів чистого спирту. Ноги підкошуються. Здається, що з мого тіла витікає саме життя, не маю більше сили ним керувати. Силкуюся поворухнутися, але це виходить незграбно і мною прокочується легке тремтіння. Облизую сухі холодні губи, нестерпно хочеться пити.