— Ти не думав, що першим ділом карний розшук прийде до нас? Або ще раніше нами займуться всі оті Васіни родичі гарбузові — прокурори, депутати, менти…
— Ти до цього не готовий? — сміється він. Розгублено знизую плечима.
— Чьо втух? Думаєш, я серйозно?
— Хто тебе, маніяка, знає, — намагаюся віджартуватися.
Мабуть, Тюля поступово божеволіє, особливо насторожують його широко розплющені очі, якими він, наче удав, втуплюється у свого супротивника, наче в поглядові криється ще одна його зброя.
— Чьо переживаєш? — дружньо плескає мене по плечу. — Тобі нічого не загрожує, тебе ж з нами не було. Ти ж у нас гуманіст, чи як там! Да? То шо скажеш, Професор?
— Мені шкода…
— Забудь. Я про своє життя наперед все знав ше три роки тому. Мене нічого не здивує. Йдем, аміго, по пивку ковтнемо, — показує на нічний бар, що видніється спереду біля перехрестя вулиць Хвильового і Крушельницької.
6
Підвалюємо до закладу під назвою «Таверна» (останнім часом ці дебіли — срані підприємці — настільки дурнуваті назви для своїх закладів вигадують, що просто смішно: «Таверна» — наче на березі моря знаходиться; до моря — майже шістсот кілометрів!). Два коротко стрижених штемпа, схожих на боксерів, лупцюють товстуна у світлому костюмі, лише чути його важке глибоке крякання і глухі удари кулаків об його боки.
— Боже помагай, — вітається з ними Тюля. Припиняють. Тупо дивляться на нього, тільки один із них, який має заячу губу, сухо кидає «дякую», і вони продовжують.
Заходимо у прокурене приміщення, і до Тюлі одразу підходять дві веселі мантелепи-сестрички напідпитку. Тюля нас знайомить: одну — струнку й довгоногу, якій він одразу погладжує задницю, — звати Оксана, а іншу — смагляву і невелику на зріст, яка, наче так і годиться, безцеремонно бере мене за руку, — Софія.
Софа — джана, Софа — душка, Софа — м'якша, ніж подушка…
Тюля нахиляється до мене і шепоче:
— Хочеш цю пизду?
Заперечливо хитаю головою і кажу, що не сьогодні, почуваюся галімо.
Тюля посміхається і наполягає:
— Бере не дорого. Я можу заплатити, якщо ти на нулі.
Бачу, що Софія не проти навіть просто так — по симпатії. Нам приносять пиво. Роблю великий ковток, кидаю у попільничку недопалок. Не кажучи ні слова, беру Софію за руку і витягую на вулицю. Вона стає серйозною, наче йде на відповідальну і точну, як у інженера-атомника, роботу. Відчуваю у ній цілковиту покору і піддатливість. За приміщенням бару спираю діваху на купу порожніх ящиків. Мама дорогая! який агрегат! — дивлюся на нічне небо, щедро засипане світлими крупинками зірок. Два типоші, здається ті, які схожі на боксерів і недавно товкли тут одного придурка, стоять на відстані тридцяти метрів, лише вогники цигарок підказують, що їхні погляди спрямовані на нас. Софія збуджена й волога, у неї входжу легко і без метушні, яка зазвичай буває у таких випадках. На спостерігачів не звертаю жодної уваги, наче їх зовсім не існує.
Повертаємося мовчазні. Софія тепер не така настирлива, як раніше, в її погляді бачу повагу і незрозумілу сором'язливість.
Оксана розпитує в Тюлі:
— Де пропав на два місяці? — Жаліється, що сумувала і не знати про що думала. Він замовляє дівчатам червоне вино, а сам смакує пивом.
— «Оболонь» — пиво суперове.
Софія кокетливо просить номер мого телефону, але Тюля перебиває бабське муркотіння і каже, що мій номер — 03, «швидка допомога».
Регочу, а Тюля вигукує, що допомагає моментально, особливо тоді, коли дівчинці хочеться. Софія густо червоніє і разом з Оксаною віддаляється в глибину приміщення до своїх подруг, які сидять за крайнім столиком з кількома п'яненькими типошами.
— Сцикухи, — кидає їм услід Тюля. — Так і чекають, щоб їх натягнули.
Раптом мене охоплює почуття безмежної тупої байдужості до всього, що відбувається навколо. З глибини залу за мною пильно стежить Софія. Ця дурепа, певно, чорт зна що думає і будує свої ідіотські плани стосовно мене на завтра, а можливо й на майбутнє. Варто лише трахнути одну з цих мавп, і вона одразу почне мріяти, наче це єдиний стимул для народження (чи чергового відродження) їхніх мрій.
Тюля попиває з великого бокала пиво, а я дивлюся на його перев'язану брудною ганчіркою правицю і згадую розтовчену пику Циркуля.
— Навіщо ти сказав йому про брата Ари?
— ?
— Навіщо було казати Гріші про його смерть? Хай би ще пожив кілька днів чи тижнів безтурботно, ні про що не думаючи. Він нещасний, а ти в нього забрав спокій…
Тюля пригублює бокал, біла піна залишається на його губах.
— Те, шо ти дуже розумний, — я знаю. А ти впевнений, шо його хлопнуть? Я у цьому настільки ж не впевнений, як і в тому, шо його не хлопнуть. Розмови з тобою роблять мене подібним до тебе, — сміється й оглядає присутніх.
— Хочеш сказати, що Циркуль може ще врятуватися?
— Я цього не казав, але все можливо. Всі ми під Господом ходимо.
— Ти говориш, як твоя бабуся.
Тюля ніби не розуміє мого жарту і продовжує:
— Хай утече, далеко-далеко. Але нікому про це не говорить.
— Ти ж хотів його вбити?
— Це я так, «абстрактно» — як ти любиш деколи казати. Зрештою, Циркуль — нормальний типоша, це не той балабол — Вася.
— А Бідон?
— Бідон зашуганий, але добряк. На ньому завжди будуть воду возити. Але все одно, всі оті васі, бідони, циркулі — фуфло. Хоча… Циркуль уміє красти, у нього дар Божий, таких знайдеш рідко. Він постійно з тролейбусів виносить чужі «лопати» [5], іншу хуйню. Циркуль — наш. А всі решта — гниди.
— Чому?
— Бо не на своєму місці. Вони тільки зараз ходять, блатують, показують, які серйозні типоші, але коли прийде до діла, — все стане на свої місця. І вони про це знають. Ти також про це знаєш, мені нема більше шо пояснювати. — Тюля показує правою рукою барменові повторити ще два пива.