— На все воля Божа.
— Не нада базарити, як моя бабуся! Все залежить тільки від нас. Я знаю, як ми поступимо, — зупиняється і дивиться мені в очі.
— Як?
— Повбиваємо.
— ?
— Чьо витріщився? Я не п'яний. Ми вб'ємо Бідона, цих двох доходяг-наріків Циркуля і Васю, які здадуть нас при першій нагоді, коли їх кілька разів менти копнуть по яйцях, — гнівно спльовує і додає: — а на додачу й наших сцикух… зробимо.
По моїй шкірі йде мороз. Пауза.
— Я проти.
— Думаєш, не знаю? Думаєш, не знаю, за кого ти зараз переживаєш?
Це мене насторожує, бо Тюля, мабуть, здогадується, що перед моїми очима стоїть Рома: бачу, як по її обличчю течуть сльози, вона прекрасна, як ніколи. Невже я втрачаю через неї голову і це змінює мою поведінку? Невже помітно? Те, що між нами рано чи пізно трапиться розрив, сумнівів нема. Звичайно, все може скінчитися не зовсім приємно для мене, але це дурниці, хоча Тюля вагаться, як демон (може трьох вирубити), особливо небезпечні його ноги. Втім, коли він із мене робитиме котлету, то в цьому — тільки моя вина, адже так на його місці мусив би поступити кожен, хто себе хоч трохи поважає. Треба бути готовим, цього не вдасться уникнути.
— Ти не думав, що першим ділом карний розшук прийде до нас? Або ще раніше нами займуться всі оті Васіни родичі гарбузові — прокурори, депутати, менти…
— Ти до цього не готовий? — сміється він. Розгублено знизую плечима.
— Чьо втух? Думаєш, я серйозно?
— Хто тебе, маніяка, знає, — намагаюся віджартуватися.
Мабуть, Тюля поступово божеволіє, особливо насторожують його широко розплющені очі, якими він, наче удав, втуплюється у свого супротивника, наче в поглядові криється ще одна його зброя.
— Чьо переживаєш? — дружньо плескає мене по плечу. — Тобі нічого не загрожує, тебе ж з нами не було. Ти ж у нас гуманіст, чи як там! Да? То шо скажеш, Професор?
— Мені шкода…
— Забудь. Я про своє життя наперед все знав ше три роки тому. Мене нічого не здивує. Йдем, аміго, по пивку ковтнемо, — показує на нічний бар, що видніється спереду біля перехрестя вулиць Хвильового і Крушельницької.
6
Підвалюємо до закладу під назвою «Таверна» (останнім часом ці дебіли — срані підприємці — настільки дурнуваті назви для своїх закладів вигадують, що просто смішно: «Таверна» — наче на березі моря знаходиться; до моря — майже шістсот кілометрів!). Два коротко стрижених штемпа, схожих на боксерів, лупцюють товстуна у світлому костюмі, лише чути його важке глибоке крякання і глухі удари кулаків об його боки.
— Боже помагай, — вітається з ними Тюля. Припиняють. Тупо дивляться на нього, тільки один із них, який має заячу губу, сухо кидає «дякую», і вони продовжують.
Заходимо у прокурене приміщення, і до Тюлі одразу підходять дві веселі мантелепи-сестрички напідпитку. Тюля нас знайомить: одну — струнку й довгоногу, якій він одразу погладжує задницю, — звати Оксана, а іншу — смагляву і невелику на зріст, яка, наче так і годиться, безцеремонно бере мене за руку, — Софія.
Софа — джана, Софа — душка, Софа — м'якша, ніж подушка…
Тюля нахиляється до мене і шепоче:
— Хочеш цю пизду?
Заперечливо хитаю головою і кажу, що не сьогодні, почуваюся галімо.
Тюля посміхається і наполягає:
— Бере не дорого. Я можу заплатити, якщо ти на нулі.
Бачу, що Софія не проти навіть просто так — по симпатії. Нам приносять пиво. Роблю великий ковток, кидаю у попільничку недопалок. Не кажучи ні слова, беру Софію за руку і витягую на вулицю. Вона стає серйозною, наче йде на відповідальну і точну, як у інженера-атомника, роботу. Відчуваю у ній цілковиту покору і піддатливість. За приміщенням бару спираю діваху на купу порожніх ящиків. Мама дорогая! який агрегат! — дивлюся на нічне небо, щедро засипане світлими крупинками зірок. Два типоші, здається ті, які схожі на боксерів і недавно товкли тут одного придурка, стоять на відстані тридцяти метрів, лише вогники цигарок підказують, що їхні погляди спрямовані на нас. Софія збуджена й волога, у неї входжу легко і без метушні, яка зазвичай буває у таких випадках. На спостерігачів не звертаю жодної уваги, наче їх зовсім не існує.
Повертаємося мовчазні. Софія тепер не така настирлива, як раніше, в її погляді бачу повагу і незрозумілу сором'язливість.
Оксана розпитує в Тюлі:
— Де пропав на два місяці? — Жаліється, що сумувала і не знати про що думала. Він замовляє дівчатам червоне вино, а сам смакує пивом.
— «Оболонь» — пиво суперове.
Софія кокетливо просить номер мого телефону, але Тюля перебиває бабське муркотіння і каже, що мій номер — 03, «швидка допомога».
Регочу, а Тюля вигукує, що допомагає моментально, особливо тоді, коли дівчинці хочеться. Софія густо червоніє і разом з Оксаною віддаляється в глибину приміщення до своїх подруг, які сидять за крайнім столиком з кількома п'яненькими типошами.