— Мабуть, твоя правда. — Стежу за його лицем, яке від глибоких роздумів набуває темних відтінків. Його, певно, гребе, як демона.
— Страшно… — несподівано говорить Бідон.
— Щоб заспокоїтися, тобі треба кудись поїхати. Просто поїхати, — намагаюсь повернути йому спокій.
— Поїхати? — замислюється Бідон, ходить по кімнаті, дивиться у вікно, потім несподівано запитує. — Тут можна справді поїхати. Що ти про все це думаєш?
— Не зрозумів.
— Чи думаєш ти про вчорашнє? Про те, що ми зробили?
— Хто «ми»?
— Всі ми, — здивовано зводить очі.
— Я вчора нічого не робив. Не розумію, що ти несеш.
На обличчі Бідона наступає мить прояснення, бо риси його наче гострішають, щоки поволі обвисають, а рот злегка відкривається, так, наче він став свідком сенсації. Бідон довго на мене дивиться, кліпаючи очима:
— А все ж таки…
— Не омине нас чаша сія. Амінь.
— Думаєш, ми далеко зайшли?
— Да.
Пауза.
Бідон раптом посміхається, запихає руку в кишеню штанів і дістає звідти невеликий паперовий пакетик. Акуратно його розкладає і я бачу спресовану у формі чотирикутника купку зелених зернят.
— На догонку. Ти ж ідеш у гості? — застигає його побляклий погляд. — Це ще нікому не зашкодило, особливо там, де почуваєш себе хєрово. Підставляй долоні, — наказує мені і насипає невеличку купку. — Жуй.
— Може, з варенням?
— Яке в пизді варення! Ти що, дівчинка? Жуй. Так тоже нормально.
Засипаю в рот зернята і починаю жувати, відчуваючи терпкий смак. Мовчки дивимося одне на одного. З кухні приношу дві великих кружки компоту, запиваємо.
— Після обіду настануть гайки, — простягає мені цигарку.
Пауза.
— Я звідси звалюю, — розгублено промовляє Бідон. У його голосі нотки страху і безнадії.
— Правильно зробиш, — супроводжую його до коридору і розповідаю про те, якими способами вибивають із підозрюваних свідчення: на голову натягають целофановий кульок і міцно стискають навколо шиї, аби не проходило повітря, або ще краще в таких випадках підходить протигаз, у якому закривають клапан. Щоправда, є такі винахідники, які люблять напустити у прохід хобота слізогінний газ, після чого жертві нічого не залишається, як сказати всю брехню, і всю правду, яку від неї забажають, бо таких тортур витримати неможливо.
Бідон мене уважно слухає і його чоло вкривається потом. Особливо ж поширені допити з молотком, коли по твоїх п'ятках товчуть до того часу, поки з тебе з напівбожевільними криками від неземного болю вилізуть, виповзуть, викарабкаються останні залишки інформації, котра зберігалася у твоїй свідомості; колись чекісти особливо любили допити з випарами молока, це, старий, взагалі дуже тонко, хапають тебе за волосся і твоє рило тримають над казаном з киплячим молоком, його пара потрапляє тобі в носа і рот, ти дихаєш нею і тоді…
— Я звалюю звідси, — каже блідий Бідон, його щоки тремтять, наче від холоду.
Він одягає нові коричневі туфлі, котрі, мабуть з переляку, купив сьогодні зранку, остерігаючись, що його знайдуть по протекторах підошов, якими наслідив у парку. Прощаюся і шепочу йому, щоб тікав негайно.
Бджоли чекають.
8
До зустрічі із батьками Інги, куди мене запросили на день народження її молодшої сестри, маю ще кілька довгих годин. Маман попрасувала сорочку й костюм ще вчора, сильно переживає. На її очах навіть виступили сльози, коли вона говорила «Боженьку, тільки б, дітки, у вас все було добре». Вона переживає від того, що Інга з «непростої сім'ї»: батьки працюють в університеті, вчені, батько, здається, доктор історії, у них грошей кури не клюють, не кажучи вже про ділові зв'язки. Вечорами не раз шепоче мені: «Хочу, щоб ти став великим ученим, щоб тебе всі знали і шанували!» А ще деколи від неї можна почутії й таке: «Уявляєш, твоїм тестем буде учений-історик і він тобі допомагатиме!» У такі хвилини Маман стає просто нестерпна, малює собі радісне майбутнє і каже, що за мене можна буде більше не переживати, що все, синуля, буде гаразд і спокійно можна буде померти. Від цих слів мало не падаю з табуретки, але тільки мовчки посміхаюся і схвально киваю головою, що все буде саме так.
Приймаю холодний душ. Гребе ще сильніше. Заплющую очі. Страшно. Сам у квартирі. Здається, що по сходах мого під'їзду підіймаються вірменські головорізи, аби помститись за Ару. Уявляю, як вони будуть мене різати великими кухонними ножами, заливаючи все навколо моєю кров'ю. Або випустять у моє нещасне тіло кілька автоматних черг, перетворивши його на котлету.