— Бідака в житті так і нічого не добився. Ти бачив вчора його очі? Бачив?
— ?
— Чьо витріщився? Він уже вмирає! А його смерть — це тільки остання крапка, яка нічого не вирішує в його долі! Боже, як його шкода, він ще дитина! Дитина! — На її очі навертаються сльози.
Пауза.
— Не йди до цієї Інги, — каже Мишка трохи іншим, спокійнішим тоном. — Ти з нею ніколи не будеш разом. Вона зла. І взагалі — ніяка.
— Чому ти так?..
— Я це знаю, — перебиває вона мене. — Але пояснити не можу. Це не твоє, там багато туману, багато прихованого й чужого. Я відчуваю, а інтуїція в мене — ого-ого! Вона нещира. Згадаєш мої слова.
Пауза.
Дивлюся на неї, наче на літню жінку, яка пояснила мені сенс життя. Кажу Мишці, що тобі треба негайно виїжджати звідси і ніколи в цю помийну яму не повертатися, вийти заміж, стати на ноги і згадувати минулі кошмари, як неприємний сон. Сумно сміється і киває головою, що все говорю вірно, тільки одного не розумію — нема куди їхати, бо тут — батьки, дитинство, друзі, рідні вулиці. Пропоную їй поступати зі мною в університет — можна поїхати в далеке-далеке місто і почати нове життя. Не погоджується — каже, що до науки не має особливого тяги, хоча непогано грає на піаніно і навіть скінчила музичну школу.
— Подумай! Чорт би тебе побрав! У тебе все попереду! Тут нема на що сподіватися. Хіба ти не бачиш? Хіба ти не бачиш, що буде через п'ять, десять років? Хіба ти не бачиш? Всі наші «подвиги» — лажа, дешева лажа! У майбутньому цього не буде, а буде в кожного своє нормальне життя. Доганяєш?
— У тебе відкрите серце, але моє життя належить тільки мені, тому я нікого не буду слухати. Прікалуєш, мені навіть пропонували їхати на панель в Арабські емірати, обіцяли гарні гроші.
Аж відкриваю рота: невже знову кудись влипла?
— Відмовилася. Навіщо мені бабки? — пирскає вона зі сміху. — Араби, мабуть, такі смішні, коли трахаються. Заслинені, лисі, смагляві. Гидота!
Легкий вітер несподівано сильнішає і дерева сполохано шелестять листям. Старий дідок неподалік літньої кав'ярні розклав на асфальті саморобні віники. До нього підходить жінка з маленькою дитиною на руках, бере один із віників у руку, розглядає, говорить із дідом і купує. Два міліціонери, здається сержанти, зупиняють ватагу засмаглих виходиш із Середньої Азії і перевіряють їхні документи. Ліниво стежу за ними, неохота йти до Інги.
Замовляю для Мишки ще бокал пива, від чого вона жвавішає і розповідає про минуле літо, коли на пляжі випила аж п'ять пляшок пива, уявляєш, п'ять пляшок! я ж так ніколи багато не пила! а тут за один раз — і стільки!
Позіхаючи, попиваю мінералку і дивуюся: деколи Мишка може стати повною кретинкою, починає втомлювати і дратувати, а деколи слухаєш — очі хочуть повискакувати з орбіт — настільки переконливо сперечається і доводить власну думку. Хоча, якби Мишку забрати з цього міста, добре вимити, одягнути, стерти облуплений лак на нігтях, зробити гарну зачіску, полікувати передній зуб, який темніє, а головне — повністю змінити середовище, примусити її вчитися. Від цього, мабуть, у неї могли виникнути нові захоплення і з'явитися нові позитивні (позитивні? — гарне слово!) друзі, — може тільки тоді б це затаскане і нікому не потрібне дівчатко перетворилося в елегантну леді, яку хотілося б натягнутії і не згадувати про її гаряче й колективне «вчора». А й справді: хто знає минуле цих правильних, бездоганних культурних панн?
— Зателефонуй їй, — повертає мене до реальності Мишка.
— Що? — ніби отямлююся від її несподіваних слів. Вона лукаво на мене дивиться, погрожує вказівним пальчиком.
— Не прикидайся! Ти прекрасно знаєш.
Що я «прекрасно знаю»? Невже вона знову про Рому? Невже помітно, що Рома мені подобається? Мабуть так, якщо це бачить Мишка, яка сприймає все дуже просто й прямолінійно.
— Я люблю її. І нічого не можу зробити. Нічого.
— У тебе нема сили волі. Все можна змінити — треба хотіти. Тільки спершу розберися у собі, бо у тебе, Професор, сам чорт деколи не в'їде. Читаєш багато? Від цього можуть мозги задиміти.
— Ти права.
На проясненому обличчі Мишки з'являється ледь помітна посмішка, так посміхаються переможці, або ж ті, хто бачить чуже безсилля. За себе прикро: дозволив так довго копирсатися в моєму неспокої. Крім того, Мишка тріпло, якого ще світ не бачив.
От гівнючка, залізла, куди не слід! Який я ідіот!
Бідон правду каже: їм нічого не можна розповідати, бо від цього всі нещастя.
11
Спекавшись Мишки і витративши на порожні балачки з цією хвойдою купу часу, розлючений поспішаю до будинку Інги і намагаюся більше ні з ким не бачитися, аби, не дай Боже, знову не встряти в ідіотську розмову з випадковим знайомим, якому раптом закортіло би потеревенити про погоду, про свої мудацькі проблеми чи про чутки з життя наших спільних приятелів. У багатьох людей є погана звичка — звалюватися на голову тоді, коли їх не чекаєш і не хочеш бачити, коли поспішаєш у важливих справах; у такі хвилини ці недоумки, як правило, нічого не підозрюють і ляпають язиками, від чого хочеться їх хлопнути.