— Що ви мали на увазі? — згодом перепитує мати Інги. — Невже ми не так виховуємо наших дітей?
Ну ти, Вікторе Дмитровичу, і загнув — думаю Про себе. Ну ти і типоша!
Бажання відлити розпирає ще дужче. Знову йду до туалету, але нереді мною несподівано виростає матір Інги і стурбовано запитує, чи добре почуваюся.
Якби вона знала, як мене зараз ковбасить!
Кажу — повний гут.
На самоті видавлюю з себе кілька краплин. Бідний мій організм. Повертаюся.
Говорить Віктор Дмитрович. Замовкає. Його губи й щоки рухаються, певно запхав у себе фарширований перець. Він відкладає виделку, витирає серветкою губи і тільки-но хоче відповісти, як його уриває лисуватий бородань:
— Віктор Дмитрович хотів сказати, що сучасна людина повністю здеградована і всі її вчинки, думки, в тому числі й виховання дітей, здійснюється в хибному напрямку. Я правильно вас зрозумів? — запитує у педагога.
— Да-да. Однак треба зробити суттєве уточнення.
— Яке саме? — наполягає худенька жіночка з кривим носом. Вона трохи сп'яніла, бо сидить у кріслі незграбно, напівобертом до чоловіків, поклавши руку на бильце.
— В історії людського інтелекту було двоє мислителів, які збили на манівці подальший розвиток людської думки. Один із них — Руссо, з якого почалася хибна теорія виховання, вірніше, саме після цього rope-філософа відбулася зміна у ставленні до дитини.
— Невже? — перепитує завідувач якоїсь там кафедри.
— Будь ласка, не перебивайте, — озивається повна жінка з обвислими щоками, яка за цей вечір нічого ще не говорила. — Ми вас уважно слухаємо, — звертається до промовця.
— Після Руссо дитина, по суті, втратила природне, віками плекане ставлення батьків до неї. Натомість, вона перетворилася на один із предметів побуту дорослих, так само як посуд, декоративні речі та інші об'єкти розкоші. Дитину ніби позбавлено її власного світу, а колись вона — на рівні з іншими членами сім'ї — мала власні обов'язки, котрі виконувала завжди. Саме звідси почалася тотальна розбещеність дітей, оскільки дорослі, прикрашаючи своє життя дітьми (зауважмо, прикрашаючи, а не відчуваючи внутрішньої потреби у дітонародженні), почали ще й прикрашати життя дітей, купуючи для них велику кількість дорогих іграшок. Батьківська турбота перетворилася на декорацію, а раніше вона завжди виконувала функцію своєрідної життєвої настанови, і була тим єдиним необхідним механізмом, що ми зараз називаємо «вихованням» — у первісному значенні цього слова. Через це діти почали формуватися з усвідомленням свого «дитинства» як автономного вікового статусу, з усвідомленням привілейованості власного віку над старшим. Особливо це виявилося в напівбожевільному і не завжди доречному обожнюванні матерями своїх дітей; вони якомога більше намагаються ізолювати їх від проблем великого світу, в якому живуть. Да-да! Це призвело до суттєвих змін у свідомості сучасних дітей, і гірким прикладом цього є той незаперечний факт, що сучасні діти геть зневажливо ставляться до старших, інша річ раніше, ще до часів Просвітництва… Коли я бачу в тролейбусі чи автобусі маленьке створіння, якому дорослі звільняють місце — це вже зіпсута й пропаща людина. Да!
— Ви хочете сказати, що такі кардинальні зміни відбулися приблизно за доби Французької революції? А до того часу ситуація була іншою? —встряє в дискусію батько Інги.
— Да. Гадаю, що приблизно з того часу все це почалося. Адже на цей період припадає небувалий розвиток побуту, чого раніше не було. І дитина органічно вписалася — да! — в ці процеси, як окрема «складова».
— Любий Вікторе Дмитровичу, але ще єгипетські жерці три тисячі років тому нарікали, що їхня молодь стала жахливою: пиячить, не дотримується батьківських звичаїв, не поважає старших і закони, веде розбещений спосіб життя.
Як мене ковбасить! Мала баба Миколайка…
— Да-да. Звичайно, ви. як історик можете мені заперечити, назвавши ще багато інших промовистих фактів, які суперечать моєму судженню. Втім, певні циклічні ознаки історичної тривалості існують завжди. Але це не означає, що вони є ідентичні стосовно одна одної, таким чином, вони не копіюють одна одну. Я лише наполягаю на тому, що в новітній історії відбуваються фундаментальні зрушення, про які ми ще дуже мало знаємо і до осмислення яких ми, можливо, тільки повільно наближаємося. Да. Наступні покоління після нас знатимуть значно більше про час, в якому ми з вами живемо, і питатимуть у себе, думаючи про нас: «Невже вони цього не бачили».