Хвилин п'ять ідемо мовчки і я не знаю про що говорити. Виходимо до неширокої річки. Оля каже, що в XIX столітті, коли будували наш університет, цієї рікою баржі доставляли каміння для нинішнього історичного факультету, а тепер не скажеш, що тут можна навіть втопитися, найбільша глибина — метр. Да — думаю про себе — природі з кожним роком настають все більші гайки.
Скоса стежу за розпашілою від спеки Олею й усвідомлюю, що нестерпно її хочу.
Невже вона цього не підозрює?
— Хочеш подивитися на мій барліг?
— Да, — каже вона трохи незвичним голосом, наче радіє і ніяковіє водночас. — Тільки недовго, добре?
Хвилююся, аби вона, не дай Боже, не побачила, як мої руки від збудження тремтять. Вона йде до мене!
Здається, Оля також почувається напружено, не наважуюсь узяти її під руку. Наше знайомство — не просто знайомство, вона обов'язково буде моєю. Я, мабуть, схожий на повного крейзі, який не здатний нічого путнього сказати. Це тривати довго не може. Намагаюся її розвеселити, розповідаю про власне дитинство, про перші слова, які вимовив, про те, як дуже довго казав не «температура», а «теремпатура». Оля на очах оживає, з'являється посмішка, а ще через кілька хвилин вона заливається сміхом.
— А я на яблука казала — «апоцьки». Уявляєш!
— Да? — перепитую й легко направляю її до моєї хвіртки.
— Ти тут живеш? — запитує, розглядаючи допотопну хатинку.
— Не президентські апартаменти. Але…
Відмикаю замок-колодку, під яким, певно, тримають хіба велику рогату худобу, відчиняю двері і пропускаю Олю в прохолодні сіні. У хаті густий запах сирості й затхлості. Відчиняю вікно з сонячного боку і до приміщення заходить теплий і свіжий потік повітря, протяг підхоплює кілька папірців на письмовому столі й розкидає їх по підлозі. Поки я збираю їх, Оля підходить до письмового столу.
Розглядає книжки, помічає край фотографії під склом на письмовому столі, забирає папери, зошити й дивиться на їхні обличчя: Рома, Бідон, Тюля, Циркуль, Мишка, ще кілька знайомих сцикух і пациків. Вона довго оглядає незнайомі обличчя, особливо Васі Булавки і Мишки, розпитує про них. Потім повільно оглядає хаотично розкидані речі — туфлі, сорочки, штани, краватки, шкарпетки — спершу злегка посміхається, потім починає голосно сміятися і я ніяк не можу в'їхати, чого їй так весело.
— Тут крокодили ще не завелись?
— Тільки миші.
— Миші? — напружується вона.
— Да. Під підлогою. Коли лягаю, вони ніби оживають. Вночі я люблю слухати, як вони розмовляють.
— Я боюся мишей, — каже вона, по-дитячому дивлячись на мене. Підходжу до неї, обіймаю й шепочу «не бійся». В моїх обіймах Оля ніби обм'якає, стає беззахисною й серйозною. Наближаюся губами, повільно, ненастирливо цілую, вона спершу злегка відсторонюється, але за кілька секунд несміливо відповідає взаємністю.
Рвучко підіймаю ЇЇ, як пір'їнку, краєм ока помітивши зблиск страху в розширених оченятах, і несу на ліжко. Обережно кладу, вона згнічується й запитливо дивиться. Розстібаю на Олі сорочку, правицею пірнаю під чашечку бюстгальтера. У моїй долоні тремтить ніжний, м'який, теплий овал. Від збудження, не знаю, що роблю.
— Не треба.
— Олю…
— Олег… Не треба. На її слова не зважаю.
Хочу однією рукою скинути ремінь і розстебнути ширінку, але це виходить незграбно й метушливо.
— Не треба.
Треба, маленька, треба — кажу про себе і повзу губами по її оголеному животику, язиком обводжу пупчик, опускаюся нижче.
Оля рвучко підводиться, розсіяно ковзає поглядом по приміщенню, зупиняється на мені, потім сідає.
— Я сказала, не треба!
— Олю…
— Олег! Мені піти?
— Пробач, — глухо видавлюю, розуміючи, що зайшов надто далеко. Для першого разу — трохи загнався.
— Це, мабуть, я винна…
— Олю… Пауза.
— Я тебе налякав? — дивлюся на неї. Вона мовчить, відвернувшись і втупившись у підлогу. Обіймаю її за плечі, обертаю до себе. — Пробач.
— Я на тебе не ображаюсь. Просто… просто зрозумій, мені страшно, що все це так… скоро…
— Да. Я розумію. Тільки зрозумій… я… я… дуже хочу, щоб ми були разом. Це не те, що ти подумала. Розумієш?
— Да.
Здається попустило. З мантелепами — таке трапляється часто. Продовжую ніжно й повільно осипати її обличчя поцілунками. Вона, заплющивши очі, не пручається й помітно тягнеться до моїх губ. Ненароком опускаюся до груденят, зупиняюся перед ними, ніби зачарований, злегка торкаюся, і Оля починає важко дихати.
Але… але на сьогодні досить — кажу собі — треба закрити файли, бо й так її налякав… ще подумає, що я збоченець… Ні, ні, нада закрити файли.