Феня швидко росла, добре набирала вагу й усміхалася до тих, хто до неї підходив. У півтора місяця почала вимовляти деякі слова. Помітивши, що ті спроби інколи просто лякали батьків, вона вчилася говорити вночі або тоді, коли нікого не було поряд. Але ж хіба втримаєш таємницю?!
Одного разу, коли Фені виповнилося три місяці, мама надто наполегливо годувала доньку, і та, крутячи головою й кривлячись, несподівано озвалася тоненьким голоском:
— Не хочу більше. Я не голодна… Невже ти, мамо, не бачиш?
Мама зблідла, руки в неї затремтіли — вона ледве підвелася на ноги й позадкувала до дверей. Кілька хвилин ошелешено стояла, зіпершись на одвірок, а потім прошепотіла до чоловіка, який читав газету в сусідній кімнаті:
— Павлушо… Вона заговорила…
— Невже? — розгубився глава сімейства, проте одразу знайшовся: — Зрештою, нічого дивного. Для жінок розмова — форма існування.
Далі почалися коїтися речі ще незвичайніші. Батьки помітили, що їхня донька може поглядом пересувати окремі предмети і володіє телепатією. Минав час, до фантастичних здібностей дівчинки поступово почали звикати.
Як і всі діти, Феня ходила до дитсадка, в сім років сіла за шкільну парту. Хіба що зовні виділялася з-поміж дітей великими зеленими очима і непосидючістю.
У п’ятнадцять вона була вже вродливою дівчиною, на яку заглядалися містечкові хлопці. Але чарівна Феня дружила тільки з Хлопчиком, її ровесником, який жив у Флітському провулку. Вони чудово розуміли одне одного. Досить було Фені подивитися на того, хто видавався їй смішним, як Хлопчик хапався за боки. Якщо ж він показував ка щось смішне, Феня пирхала в долоню.
Вони разом ходили до школи, вдвох поверталися додому й весело теревенили про всяку всячину. Однокласники брали Хлопчика на глузи, коли бачили в його руках два портфелі, але він не звертав на їхні шпильки уваги.
— Чудовий учора був захід сонця, — казала Феня, знаючи, що Хлопчик напевне бачив цю дивовижну картину, — півнеба палало!
— Наче горіла тисяча вогнищ, — підтакував Хлопчик.
— Ні, мільйон! А я вночі гуляла, — раптом зізналася Феня, викликавши в нього подив і заздрість.
— І тебе мама відпустила?
— Пхе, дочекалася, коли вона заснула, і… вилетіла у вікно! Місячні промені пестили моє тіло, а мене нічна тиша міцно обіймала. Я ж — невидимка…
— Ага, невидимка… Можна подумати, — бурчав Хлопчик. — Чому ж тоді коло вашої хати до півночі собаки гавкали?
— Ні, це неможливо! — вдавано обурювалася Феня. — Ви, чоловіки, надто прозаїчні. Найромантичніше перетворите в банальне…
Хлопчик хотів заперечити, але «ви, чоловіки» полестило його самолюбству, і він промовчав.
Взагалі він мріяв про те, щоб Феня бачила в ньому справжнього мужчину, а не довгов’язого підлітка, яким був насправді. Хотілося, аби в її зелених очах заіскрилося щось інше, несхоже на просто дружні стосунки.
5
Валеріан Семенович викладав у старших класах фізику. Худющий, невисокого зросту, запальний. Великі, на пів-обличчя окуляри в роговій оправі ледве трималися на крихітному гострому носику і робили педагога схожим на неповнолітнього мотоцикліста.
До Крутоярів Валеріан Семенович попав за розподілом педінституту, хоча зовсім не мав бажання їхати сюди. З першого дня містечко йому не сподобалося, називав він його «бісовою діркою».
— Хай йому грець! — дратівливо вигукував він, прокидаючись вранці у своєму холостяцькому ліжку і дивлячись на поплямовану стелю — наслідок учорашнього заливного дощу. — Місто, називається! Зачухане містечко!
Вчора ввечері, коли дощ тільки почав накрапувати, з учителем сталася дивна пригода. Йдучи увечері зі школи мимо ставка, Валеріан Семенович випадково глянув на вербу, що нависла над водою, і спинився, наче громом вражений. На дереві сиділа якась істота, схожа на людину, і розчісувала зелене волосся. «Очевидно, старшокласники вирішили пожартувати», — подумав фізик. Але тут же вгледів, що істота ця жіночої статі і зовсім гола.
Або ще таке. Збирав він одного разу в лісі гриби. Раптом чує голос:
— Не виривай гриби з корінням, фізик, бо дограєшся. А ніде ж ні душі. Звідки голос — неерозуміло. Чортівня якась, та й годі.
…Зціпивши зуби й гучно соваючи стільцями, фізик заходився одягатися. Швидше б збігли роки обов’язкового відробітку після інституту — знову б додому, до аспірантури! А вони ж, ці роки, повзуть, неначе черепахи.