— Сам винен, — сказала вона. — Не жалій його, Мерлін.
— Ой, Моргана. Не мені вчити тебе терпінню і делікатності. Ну навіщо ти вихваляєшся своїми спадковими знаннями? В цьому немає твоєї заслуги.
— Не можу втриматися, коли чую єресь, — стенула плечима дівчина. — Для нього природа — якась мертва, закостеніла річ. Хіба можна керуватися примітивними правилами, забуваючи, що є вищі закони.
— Ой, молодість, — тихо мовив директор, спрямувавши свій гострий погляд в зелені очі феї. — Який максималізм! Пам’ятаю, і я колись так міркував: усе можу, все мені підвладне. Феню, знаємо й можемо ми багато, але збагни — не все. І чим ми могутніші, тим більше небажаних наслідків дає помилка. А їх, до речі, ніколи не позбудешся, бо знання не бувають повними. Затям собі: якщо ми в одному місці застосовуємо силу чаклунства, то в іншому-неодмінно щось руйнуємо. Це загальний закон, який я назвав Законом збереження ентропії. Я тепер уникаю перетворювати поганих людей у добрих своїми чарами. Такі «добрі» люди не витримають найменших життєвих випробувань. Тільки щоденна праця загартовує й виховує порядну людину. Чаклунство тут може лише зашкодити. Зрозуміла мене, Моргана?
— Так, наставнику, — Феня шанобливо схилила голову.
— Чарівний п’ятак з тобою?
— Як завжди, — вона дістала з повітря палаюче червоне кружальце й показала його директору.
— Допоможи бідолашному Валеріанові Семеновичу.
Майже не торкаючись землі, Феня підійшла до фізика і приклала до його лоба чарівний п’ятак. Гаряче блаженство охопило вчителя, і тонка нитка, на якій трималась його свідомість, обірвалася, — Валеріан Семенович провалився в небуття.
— Віднесемо його додому, нехай поспить, відпочине. А вранці прокинеться із свіжою головою, забувши про все, що тут сталося.
Мерлін і Феня Моргана підхопили фізика під руки, і всі троє, враз ставши невидимими, вилетіли з кабінету, розтанувши в синяві прозорого літнього неба.
6
Прибулець поселився в хаті померлої баби Тодоски. Раз на тиждень, надвечір, його навідував Майстер На Всі Руки.
З повільним важким скрипом відкривалася хвіртка, і на подвір’ї з’являлася могутня фігура Майстра. Він поважно вітався з господарем. Однак не вмів приховати своє нетерпіння і зиркав на космічний корабель. Глухо покашлявши в кулак, заводив довгу розмову про погоду.
Господар схвально усміхався і лише розводив руками. В міру заглиблення Майстра в хащі погодної хронології, помахи рук Прибульця ставали мовби автоматичними, очі скляніли і вже не бачили ні обличчя гостя з грубими, як на скульптурах острова Пасхи, рисами, ні космічного корабля із срібним полиском, ні двору, що густо поріс споришем.
Нарешті вирішивши, що дотримав усіх формальностей, Майстер, наче перед смачним обідом, потирав руки і питав:
— Можна?..
Інопланетянин одним лише поглядом давав згоду, і Майстер залазив у кабіну корабля, з усією пристрастю своєї невгамовної натури віддаючись вивченню великої і доволі цікавої іграшки. Він раз по раз виглядав крізь відкритий ілюмінатор, аби спитати Прибульця про будову тих чи інших механізмів. Гість з космосу ніяково знизував плечима:
— Не знаю. За професією я не космомеханік. Моя основна спеціальність — біологія, а допоміжна — космофілософія.
Пізно ввечері, коли будиночок, старий дерев’яний сарай і космічний корабель, тонули в пітьмі, Майстер На Всі Руки вимикав освітлення, завбачливо проведене всередину космічного красеня, і по драбині злазив на землю. За звичкою довго й ретельно витирав ганчіркою брудні долоні й поважно просторікував про можливі призначення оглянутих механізмів.
— Може бути, — згоджувався Прибулець. — Але, повірте, я точно не знаю. Ніколи не цікавився. Там усе автоматизовано. Досить сісти в крісло, натиснути кнопку і уявити місце, куди хочеш потрапити. Все інше мене не стосується.
Прибулець жив на Другій Горіхівці, яка одним кінцем впиралася в Корогодську, другим — просто в двір рибобази, спорудженої на березі річки. Пісок у дворі, сірий від засохлої риб’ячої луски, не скрипів і не шарудів, а шелестів під гумовими чобітьми рибалок, наче целофан. На дроті, напнутому між бетонними стовпцями, сушилися сітки, забиті водоростями й черепашками.
Вранці тут тріщали човнові двигуни — від’їжджали і поверталися додому рибалки, одягнені в бруднувато-жовті штормівки. Човни, пропахлі рибою і смолою, спритно причалювали до берега. В чітко визначеній послідовності вони розвантажувалися — спершу викидали сітки, а потім рибу, яка сонно тріпалася на піску.
Звісно, не весь промисел здавався на рибобазу. Менша, але безсумнівно краща його частина осідала в ящиках під сидінням на кормі. І спробуйте прогулятися ввечері по Другій Горіхівці — майже з усіх дворів віють неповторні пахощі смаженої риби.