— Ні!!!
Гумбольдт підвівся зі свого стільця і занепокоєно поспішив до Елізи. Стіл, який йому довелося обійти, був завалений картами й документами, необхідними в дорозі. Йшли останні приготування до майбутньої експедиції.
Минулі дні були особливо напруженими. Оскару доводилося виконувати купу доручень ученого і супроводжувати його під час поїздок за спеціальним спорядженням та устаткуванням. За цей час він устиг забути, ким він був раніше і звідки він родом.
Але тепер збори закінчувались. Незабаром вони вирушать у дорогу, а Оскар все ще не прийняв остаточного рішення.
Гумбольдт гладив Елізу по руці, намагаючись її заспокоїти. Він хотів узяти пластину з її рук, але вона так учепилася в неї, що гострий край металу врізався в шкіру, виступили краплі крові. Оскар поспішно відклав книгу й кинувся до них.
— Прошу тебе, відпусти! — Гумбольдтів голос звучав м’яко, але наполегливо. — Поверни її, будь ласка, на місце.
Проте його слова не подіяли. Жінка тремтіла всім тілом.
— Елізо! — промовив учений майже суворо. — Негайно віддай її мені!
Нарешті вона почула. Еліза підвела голову; невидющий погляд жінки був спрямований удалину.
— Що з тобою? Тобі було видіння? Вона ледве помітно кивнула у відповідь.
— Пластина?
Ще один кивок. Тим часом на столі вже утворилася маленька калюжка крові.
— Ти повинна відпустити пластину! Перерви контакт, я наказую тобі!
Поволі, немов для цього потрібні були всі її сили, Еліза розтискала пальці. Фотографічна пластина зі стуком упала на стіл.
— Оскаре, хустинку, швидше!
Оскар метнувся до сусідньої кімнати й повернувся із серветкою з обіднього столу.
— Що ти бачила? — Гумбольдт швидкими рухами туго сповив поранену руку жінки. — Це пов’язано з пластиною?
Еліза заперечливо похитала головою. Вона все ще виглядала абсолютно далекою від світу: очі широко розплющені, м’язи напружені, вціліла рука дрібно тремтіла.
— Схоже, вона хоче щось написати, — сказав Оскар. — Може, вона просить олівець і папір?
— Можливо, твоя правда. У спостережливості тобі не відмовиш. — Гумбольдт підійшов до письмового столу, дістав олівець і папір і поклав перед Елізою.
Рука жінки відразу схопила олівець і стала заповнювати аркуш якимись знаками. На папері спочатку з’явилися незрозумілі символи: карлючки, гачки, хвилясті лінії. Але поступово з цього хаосу почали проступати літери — «Б», потім «О» і «С».
Оскар здивовано поглянув на Гумбольдта, але той лише розвів руками. На лобі в нього з’явилася жорстка складка: він напружено міркував, не зводячи очей з паперу, по якому немов повзли зграї мурашок.
Нарешті Еліза завмерла. Її рука повисла, а в очах знову з’явився осмислений вираз.
Оскар тим часом намагався розібрати те, що було написано на аркуші. Серед багатьох беззмістовних знаків чітко виділялося слово. Він вимовив його вголос: «Босуелл».
— Гаррі Босуелл? — видихнув учений.
— Хто це?! — Оскар здивовано втупився очима її нього. — Ви його знаєте?
Гумбольдт задумливо кивнув.
— Якщо йдеться справді про нього. Він фотограф, репортер нью-йоркського журналу «Ґлобал Експлорер». Доволі нахабний тип, але в мужності йому не відмовиш. Я зустрічався з ним кілька років тому. Він цілком міг брати участь в експедиції до Анд, це якраз у його дусі. Ти його бачила?
Еліза все ще була під враженням від свого видіння. Її очі гарячково блищали.
— Гаррі Босуелл. Це ім’я мені назвали духи. — Голос жінки звучав стомлено. — Він ускочив у велику біду.
— Розкажи нам про це.
— Його тримають десь у полоні. Він… він намагався звільнитися. Йому вдалося зробити отвір у підлозі, і він зміг вибратися звідти… Боги, яка безодня! Глибше, ніж усе, що я коли-небудь бачила!.. — Еліза раптом судорожно схопила руку Гумбольдта. — Він видирався по нижній частині якоїсь дерев’яної конструкції, потім зумів дістатися до моста… І тут його помітили. Так-так, вони знову його зловили… потворні обличчя, як у птахів. Сутулі, приземкуваті, більше схожі на тварин, ніж на людей…
Її очі розширилися, немов від спогаду про пережитий жах.
— А потім? — наполягав Гумбольдт. — Що трапилося потім?
Еліза труснула головою.
— Контакт урвався. Я його втратила. Мені дуже шкода…
Вчений обережно погладив її по волоссю.
— Усе добре, Елізо. Нема про що тут жаліти, — промовив він м’яко. — Досить і того, що ти здатна встаовлювати контакт. Це навіть більше, ніж можна було чекати.
Оскар просто вмирав із цікавості і збудження.
— Контакт? Що це означає? Що трапилося з Елізою, і хто він такий, цей Босуелл?
— Не варто так турбуватися, — сказав Гумбольдт. — Те, що ти бачив — усього лише вияв особливих Елізиних здібностей, про які я тобі говорив.
— Та сама телепатія?
— Так.
Учений підійшов до книжкової полиці й вийняв товсту книгу в шкіряній оправі. Якийсь час він переготав сторінки, потім поклав розгорнутий фоліант перед Оскаром і показав на заголовок: «Полтергейст, кульові блискавки і телепатія — знайомство зі світом неймовірного».
Телепатію звичайно вважають або казками, або підступами потойбічних сил, — пояснив він. — Але під час своїх експедицій я зустрічав чимало людей, наділених унікальними здібностями. Еліза — одна з них, можливо, найобдарованіша. Вона володіє даром контактувати з іншими людьми, навіть коли вони на іншому кінці світу.
— Це означає, що вона і цей Босуелл зустрілися в думках?
Така зустріч мала бути б забавною, хоча по Елізі цього не скажеш. Оскар миттю уявив, як воно — прогулятися серед думок іншої людини. А скільки можливостей відкриває такий дар!
— Десь так. Точніше я поки не зможу пояснити, бо тут усе ще дуже багато неясного й невивченого, — відповів учений.
— Виходить, Босуелл — це та людина, яка зробила знімок на пластині?
Гумбольдт кивнув.
— Я думаю, пластина — ключ до всього. Недаремно Еліза, ледве доторкнувшись до неї сьогодні, відразу ж установила зв’язок із Босуеллом.
— А чому ви раніше не намагалися це зробити? Адже пластина у вас досить давно?
— Ми намагалися, — відповіла Еліза, випередивши Гумбольдта. Її голос усе ще звучав надтріснуто. — Але для деяких контактів потрібно чимало часу. Іноді це вдається тільки в певні дні чи години. — Втомлена посмішка з’явилася на її обличчі. — Боюся, що все це дуже далеко від точних наук.
— Ні, моя люба, — Гумбольдт усміхнувся жінці. — Ніяка це не наука, а звичайнісінька магія.
— А де зараз Босуелл? — запитав Оскар.
— Точно сказати важко, — відповіла Еліза. — Десь у Перу. Контакт був нетривалим, а видіння — дуже нечітким. Я бачила лише гори й бездонну ущелину. Але я певна, що як тільки ми будемо ближче до нього, то я зумію дізнатися значно більше.
Гумбольдт поставив книгу на полицю й повернувся до співрозмовників.
— У всякому разі — це вже прогрес. Адже ми виходимо з того, що частина пластин потрапила до інших рук, і напевно знайдуться заповзятливі люди, які негайно вирушать до Перу на пошуки чудес, зафіксованих Босуеллом. Але те, що Еліза зможе встановити контакт з цією людиною, дає нам істотну перевагу.
— Що ви хочете цим сказати?
— У ході контактів ми зуміємо визначити, де саме він перебуває і що з ним відбувається. Можливо, за вимогою тієї самої телепатії ми навіть зуміємо послати йому звісточку.
— Тільки за умови, що він залишиться живим. — Вона стурбовано насупилась. — Те, що я бачила, виглядає не дуже підбадьорливо.
— Це ще одна причина поквапитися, — мовив Гумбольдт. — Для успіху нашої експедиції така людина, як Босуелл, — безцінна знахідка. Уявляєте, що йому довелося побачити!
Настрій ученого змінився — тепер він весь сяяв, передчуваючи майбутній успіх. Зрештою Гумбольдт підійшов до скляної вітрини й відкоркував пляшку вина.
— Хочу підняти келих за успішний початок нашої експедиції, — проголосив він, але не встиг навіть умочити губи, як перед парадним входом загриміли бруківкою кінські копита. Гумбольдт скинув кущистими бровами й поглянув поверх окулярів у вікно.