Він обурено почервонів.
— Звісно, я…
— Чудово. І що ж ти читаєш? Дешеві журнальчики чи, можливо, любовні книжечки?
Вона знову кинула на нього погляд, повний іронії.
— В основному, історії про далекі країни, — промимрив Оскар. — Пригодницькі романи.
— Авжеж. — Вона кивнула. — Я, власне, так і думала. У цьому, звичайно, немає нічого поганого, але я вважаю, що читання насамперед призначене для самоосвіти.
Шарлотта заходилася розпаковувати валізи, і Оскар побачив, як звідти одна за одною з’являлися все нові книги: «Основи хімії», «Рослинний світ Південної Америки», «Тлумачний словник англійської мови». Тепер питання про те, чому валіза виявилася такою важкою, відпало саме собою.
— Звичайно, більшість чоловіків гадають, що жінкам освіта ні до чого, — сказала нарешті Шарлотта. — Але в цьому будинку все по-іншому. Мій дядько підтримує мене, і я дуже вдячна йому за це. А ти як вважаєш: чи варто жінці вчитися в університеті?
— Чесно кажучи, ніколи над цим не замислювався, — відповів він, геть спантеличений.
— Ось бачиш? Це цілком типово, — посміхнулася Шарлотта. — Традиційний розподіл ролей. Жінці — кухня, церква, діти. При цьому серед них є такі, які заткнуть за пояс будь-якого чоловіка, дайте їм лише шанс. Але це, найчастіше, нікого не цікавить. Оскар, згнітивши серце, почав:
— Якщо мені буде дозволено сказати…
— Почекай!
Вона напружено дивилася на нього своїми світло-сірими, майже прозорими очима. Потім риси її розгладилися.
— Наше знайомство почалося зовсім неправильно, — діловито заявила вона. — Гадаю, нам треба спробувати ще раз. Давай відрекомендуємося один одному. Як тебе звуть?
— Оскар.
— Просто Оскар?
— Оскар Веґенер.
— Уже краще. — Вона кивнула і простягнула йому руку. — Мене звуть Шарлотта Рітмюллер.
Оскар вагався. Може, вона чекає, що він поцілує їй руку, як за старих часів було заведено між панами і прислугою? Вже краще тоді вистрибнути у вікно. Він болісно роздумував, як правильно вчинити, потім усе-таки зважився, взяв її простягнуту руку, потиснув і злегка вклонився.
Шарлотта відповіла усмішкою. Очевидно, таке вітання їй сподобалося.
— Я маю прізвище свого батька, Фердинанда Рітмюллера. На жаль, він помер три роки тому. Моя мати вроджена Донхаузер — точнісінько, як і мій дядечко.
Оскар здивувався.
— Я думав, його звуть Гумбольдт!
— Помиляєшся.
Вона дістала з валізи останню книжку, закрила її й засунула під ліжко.
— Мій дядько стверджує, що він незаконнонароджений син Александра фон Гумбольдта, хоча цьому немає ніяких доказів. Я думаю, він і сам у це не надто вірить. Це, радше, як псевдонім у письменника чи художника. Але незважаючи ні на що, він справді видатний учений. В експедиції, яка передбачається у нас, я буду його асистентом, і це велика честь. — На цьому слові вона напустила на себе ще більшу поважність. — А оскільки ти теж їдеш із нами, я сподіваюся, що ми з тобою порозуміємось. Украй важливо, щоб ця поїздка увінчалася успіхом. Я хочу, щоб і ти вніс свою частку в цей успіх.
— Я постараюся, — буркнув Оскар.
Ця зарозуміла манера, яку йому заледве вдається витерплювати! Ще трохи, і він просто вибухне.
— Я можу ще щось зробити для вас? — видавив він через силу.
— Ні, не зараз. Я хочу у ванну, а потім трохи почитати. І скажи, щоб мене не турбували.
Оскар кивнув і попростував до дверей. Спускаючись сходами, він ледве стримував себе, аби щось тут-таки не розбити чи не зламати.
Настрій у нього був гірше не можна.
9
Три дні по тому
Настав вечір напередодні від’їзду.
Еліза перевершила саму себе, приготувавши справді королівську вечерю. В’ялена індичатина, запечена свинина з гострим соусом і бананами, рис із китайськими чорними грибами, рис із горошком та багато що інше. Вона називала кожну страву креольським діалектом, і ці назви звучали, як чаклунські заклинання. Прянощі й трави, що були на столі, гострі, терпкі і свіжі на смак, мали особливу дію: вони бадьорили й додавали сили.
Після вечері всі перебралися до кабінету професора з келихами пуншу, а Оскар прибрав зі столу, навів лад у кухні й долучився до решти.
— Сідай, мій хлопчику! — запросив Гумбольдт, показуючи на місце поруч себе. Учений сидів у кріслі, попахкуючи сигарою. — Нам треба трохи поговорити, перш ніж лягати в ліжко. Завтра у нас у всіх напружений день, тож потрібно як слід відпочити.
— Чесно кажучи, я б ліг прямо зараз, — понуро сказав Оскар.
— Що таке? Ти погано себе почуваєш?
— Нічого особливого… просто я трохи втомився.
Гумбольдт пильно подивився на нього поверх окулярів.
— Отже, ти не хочеш посидіти з нами і випити ковток пуншу?
Оскар скоса поглянув на Шарлотту.
— Цілком певний. Красно дякую.
— Тоді не буду тебе затримувати, — сказав Гумбольдт. — Побачимося завтра о сьомій ранку. Добраніч!
Оскар відповів коротким кивком і пішов. Піднявшись сходами, він увійшов до своєї кімнати й замкнув за собою двері. Звичайно ж, утома тут ні до чого. Йому треба було залишитися наодинці з собою, щоб дещо вирішити.
Ступивши до вікна, він розчинив обидві половинки. Вечірній вітерець увірвався до кімнати. На обрії видніла темно-червона смужка надвечір’я, вище клубочилися важкі хмари, поступово затягуючи небокрай на заході.
Оскар провів неуважним поглядом зграю птахів, що пролітали над будинком. У той же час розум його зважував усі «за» і «проти». Ще вчора він майже був готовий податися куди завгодно, але приїзд Шарлотти остудив його запал. Тільки завдяки їй він зрозумів, у що його намагаються вплутати. Уся ця романтика — чистісінька ілюзія. У мріях він уявляв собі, як вони разом із Гумбольдтом їдуть на слонах через джунглі Західної Індії, бачив себе в самому серці Чорної Африки, переслідуваним ворожим плем’ям пігмеїв. Він був би зовсім не проти перетнути в сідлі пустелі Центральної Азії, пережити неймовірні пригоди й повернутися до Берліна в ореолі слави, оточеним натовпом захоплених прихильниць і репортерів. Боже мій, до чого ж наївним він був! Тільки сьогоднішній вечір показав, яку роль відведено йому насправді.
Він сів на ліжко, стежачи й далі за тим, як хмари, немов ворожа армія, захоплюють небеса. Тепер йому ясно — у всьому винна Шарлотта. Весь вечір вона поводилася з ним як графиня з кріпосним селянином. «Оскаре, принеси те, подай це. Прибери мою тарілку, принеси чисту, налий мені чогось попити, займися, нарешті, чим-небудь корисним на кухні»! Ні, дякую, він ситий по горло цією зарозумілою панночкою. З другого боку, він повинен бути їй вдячний за те, що вона відкрила йому очі. Тепер йому достеменно відомо, які обов’язки доведеться виконувати в експедиції. Тягати багаж, чистити картоплю, стежити за чистотою Гумбольдтових чобіт, бігати по крамницях і знову корчити з себе хлопчика-лакея на побігеньках. Які там битви із «заклиначами дощу» в піднебесному місті над зяючими прірвами!
Оскар схопився і заходив по кімнаті. Хіба він схожий на божевільного? Тут, у Берліні, у нього є все необхідне. Житло, хай і злиденне, улюблені книги, друзі-приятелі. Він не такий уже поганий кишеньковий злодій, на життя вистачає. І, крім того, у нього є дещо таке, чого йому не можуть дати ні пан Гумбольдт, ані Шарлотта Рітмюллер, — воля. Він може робити що завгодно і коли завгодно, тут він сам собі господар. Тільки тепер він по-справжньому оцінив цей безцінний дар, який ледве на обміняв на порожню ілюзію.
Питається: чому Гумбольдт вибрав саме його, а не когось іншого? Напевно в нього знайдуться досвідченіші помічники, а про слуг і говорити не доводиться. Що він взагалі тут робить?
Оскар закляк на місці.
Все, жереб кинуто. Він нікуди не їде.
Через густу пелену хмар сутінки майже миттєво перейшли в ніч. Оскара охопила туга. Що зараз поробляють його товариші? Чи згадують його? Сьогодні п’ятниця — день, коли вони влаштовували так звані «клубні зустрічі». У нього не було часу навіть попрощатися з друзями, і вони напевно досі впевнені, що з ним трапилося якесь лихо. Його, мабуть, намагалися розшукати, але це, звичайно ж, ні до чого не привело.