Він поглянув на стінний годинник — за п’ять хвилин восьма. А що, коли ненадовго відлучитися і збігати в центр? Повідомити друзів про те, що живий-здоровий, перехилити пару кухлів пива, заглянути до своєї старої нори? Як він знудьгувався за своїми книжками! Смішно звичайно, але їхні герої ніколи не відчували сумнівів. Для них усе було ясно і зрозуміло. Вони рухалися до своєї мети, як сталева куля котиться похилою площиною, долаючи будь-які нерівності й перешкоди. Авжеж, він-бо не герой, а лише неосвічений вуличний підліток, що потайки мріє стати героєм…
Щоб ніхто не помітив його відсутності, він сунув під ковдру кілька подушок — так, що з боку це виглядало так, ніби він спить, укрившись із головою. Потім він погасив світло і виліз у вікно.
Тихо, як кіт, він спустився вниз по водостічній грубі. У вітальні ще горіло світло. Оскар побачив Гумбольдта, який, сидячи за столом, настроював примхливий лінгафон. Еліза й Шарлотта сиділи поряд, жваво розмовляючи.
Він щасливо приземлився на грядку з тюльпанами, обтрусив землю зі штанів і, пригнувшись, перебіг до тієї частини огорожі, яка виходила на вулицю. Світло з вітальні довгою смугою лежало на газоні. Тепер можна не хвилюватися — його відсутності ніхто не помітить.
Раптом він відчув якийсь рух у густій траві, зовсім поруч. Вілма! Цей дивовижний птах, укритий замість пір я чимось схожим на вовну, біг урівні з ним, схиливши довгодзьобу голову набік і немов цікавлячись — що він зробить наступної хвилини. Нарешті він видав допитливий звук: щось подібне до «Е-ек?»
— Тихше, ти! — Оскар мимоволі зупинився і присів навпочіпки перед ківі. — Не видавай мене, будь ласка!
Але птах і далі верещав і тупотів по землі сильними пазуристими лапами.
— Ти питаєш, що я тут роблю? — промовив Оскар. — Я тікаю, та й годі!
Він простягнув руку й обережно погладив птаха по голові. Сердитий писк відразу змінився утробним воркотанням.
— Навіть не вмовляй, — сказав Оскар. — Я вже вирішив, і все одно не передумаю. Це не мій світ, розумієш? Я тут як п’яте колесо до воза. І для всіх буде краще, коли я просто зникну.
Вілма пискнула, неначе зрозуміла кожне слово.
Оскар усміхнувся. За ці дні він устиг звикнути до птаха, немов знайшов у ньому рідну душу. По суті, він теж був тут чужий, гостем з іншого світу.
— Прощавай, подружко, — сказав він і погладив її востаннє. — Гарненько наглядай за всіма і не проґав злодія. Гаразд?
Вілма непорушно дивилася на нього круглим темним оком.
Він випростався, вхопився за нижній сук молодого дуба й підтягнувся. Потім перебрався на наступну гілку й поповз по стовбуру вгору.
Опинившись урівні з гребенем кам’яної стіни, Оскар перебрався на неї. Кинув останній погляд на будинок, на маленьку ківі в траві біля огорожі і зістрибнув у темряву по той бік.
10
Гаррі Босуеллу знадобилося чимало часу, аби зрозуміти, де він опинився.
Поступово очі звикли до темряви. Слабкі полиски світла відбивалися від вологих кам’яних стін. Якась печера або грот. Звуки від падіння крапель відбивалися гучною багатократною луною. Час від часу з глибини печери налітав холодний протяг, приносячи з собою запах диму чи горілого.
Оглядівшись, він зрозумів, що світло падає згори, цідячись через отвір у скелі. Блідий промінь вихоплював із сутіні якусь подобу вівтаря, оточеного безліччю загострених сталагмітів. На вівтарі диміло кілька курильниць. Пориви протягу підхоплювали білястий дим, звивали його в джгути, які утворювали химерні узори й фігури.
— Еге-ге-гей!
Його голос лунко прокотився печерою і затих удалині.
— Є тут хто-небудь?
— …Небудь… небудь… небудь, — підхопила луна.
Він спробував поворухнутися, але з цього нічого не вийшло. Він стояв абсолютно прямо, спиною до стовпа, що якимсь чином був умурований у кам’яну підлогу печери. Його руки і ноги стягували тонкі й неймовірно міцні сиром’ятні ремінці, що врізалися в шкіру зап’ясть і кісточок. Про те, щоб звільнитися, не могло бути й мови. Протягом останніх днів він не раз запитував себе: чому за спробу втечі його не покарано? Його спіймали, знову замкнули до хижки і навіть порції їжі залишилися тими самими.
Але тепер дещо почало вияснятися. У них були особливі плани щодо нього.
У диму курильниць Босуеллу вдалося розрізнити нечіткі контури самотньої фігури. Вона поволі розгойдувалася, немов у трансі, і видавала низькі, гугітливі й переливчасті звуки. Ця істота співала.
Гаррі примружився, щоб краще бачити. Вона була на голову нижча, ніж він сам, і мала надзвичайно довгі кінцівки. На широких плечах сиділа велика голова з довгим дзьобом. Не носом, а саме дзьобом. Ритмічні рухи фігури трохи розвіяли завісу диму, після чого істота зробила кілька танцюючих рухів і підійшла ближче.
Тепер Босуелл зміг переконатися, що тіло цього неймовірного створіння повністю вкрите синяво-чорним пір’ям. Воно було схоже на гігантського ворона, з тією різницею, що очі в нього були не воронячі, а круглі й янтарні, як у сови. У жовтогарячій, завбільшки з блюдце, райдужній оболонці відбивалася печера з усім, що в ній було.
Від вигляду цих очей у Гаррі Босуелла мимоволі вихопився вигук жаху. Істота різко повернула дзьобасту голову до нього. Заклякла на мить, потім розпрямила широкі крила і, рухаючись короткими стрибками по спіралі, почала наближатися.
— Ні, ні, — тільки і зміг пробелькотіти Босуелл. — Йди геть, згинь, не чіпай мене!
Істота кілька разів пролетіла зовсім близько, видаючи хрипкі каркаючі звуки, і нарешті зупинилася. Оперення її, просякле димом, злегка куріло, немов нона прибула прямісінько з пекла.
— Що тобі треба від мене? — запитав Босуелл, з усієї сили намагаючись не піддатися паніці. — У мене нічого немає, мені нічого тобі дати, ви все у мене відібрали.
Жахливий птах виразно нахилив голову.
— Наві.
Звучало, як клекотання стерв’ятника, але це, поза всяким сумнівом, було слово.
— Що?
— Наві.
Голос у істоти був старечий, надтріснутий.
— Ти… ти вмієш говорити?
Істота показала кінцем крила спочатку на Гаррі, а потім на його ліве око.
— Наві хава.
— Око?
Босуелл заціпенів. Неймовірно, але він зрозумів те, що говорила істота. Це була кечуа, стародавня мова імперії інків, яка в Андах править за щось подібне до англійської у європейців.
— Канкуна наві хава!
— Око в небі? Що ти хочеш цим сказати? Істота потягнулася до свого стегна, а потім скинула вгору руку, в якій раптом виявився кинджал.
— Що? Почекай!.. Що ти хочеш зробити?!
Він рвонувся, намагаючись розірвати пута. Але тонкі ремінці глибоко врізалися в тіло, не поступаючись ні на міліметр.
— Послухай, адже я не зробив тобі нічого поганого. Будь ласка, збережи мені життя, а я обіцяю тобі…
Кинджал блиснув, і Босуелл відчув короткий різкий біль. Він поглянув униз — і побачив, що вістря розітнуло подушечку його пальця. З ранки виступила крапля крові, ковзнула по пальцю, за нею друга, третя. Істота підставила під його руку глиняну посудину, щось подібне до блюдця, і стала збирати кров у неї. Потім посудина змінилася іншою, але тривало це недовго — саме стільки, скільки потрібно, щоб дно блюдець покрилося тонким шаром червоної рідини.
Коли кров зупинилася сама по собі, істота виявила задоволення. Вона підійшла до Гаррі на відстань простертої руки, при цьому її дзьоб майже торкнувся кінчика носа фотографа. Палаючі янтарні очі проникли прямо в Босуеллів мозок.
— Канкуна наві хава, — долинули до нього знайомі слова.
11
Шарлотта прокинулася миттєво, ледве до неї донісся незвичний звук. Джерело звуку було в саду, і найбільше схоже було на глухий стогін.
Вона підхопилася, пробігла до вікна й відчинила його. Дорогою вона кинула швидкий погляд на годинник і помітила, що час перевалив далеко за північ. Дощ недавно закінчився, і крізь просвіти в рваних хмарах пробивалося сріблясте місячне світло.