— І якою мовою, по-твоєму, це написано? Шарлотта відкинула з лоба пасмо волосся.
— Ти, мабуть, чув, що останні два роки я провела в закритій школі-інтернаті в Швейцарії.
— Звичайно.
— Ця школа — виховний заклад для дівчат із заможних родин, яких готують заміж. Коли не брати до уваги деяких предметів, таких, як мови, географія та біологія, головний наголос там робиться на домоведенні, кулінарії, шитті, в’язанні гачком. А заразом на світському етикеті. Дуже нудна нісенітниця. І молоді дівчата, що навчаються там, такі ж нудні й зарозумілі гуски, з якими просто ні про що поговорити. Чесно кажучи, я щаслива, що зараз тут, а не там. — Вона завзято посміхнулась. — Але одна дівчина виявилася дуже славною. Її звали Сільвія Амарон. Ми разом відвідували додаткові заняття з іспанської і французької. Її батько — перуанський посол у Швейцарії. Вона багато розповідала про свою країну. Особливо мені подобалися історії про стародавніх мешканців Південної Америки — індіанців. Більшість із них, хоч і належать до різних племен, говорять мовою кечуа, якою колись користувалася цивілізація інків. Слово «Перу» цією мовою означає «вода». Моя товаришка добре знала кечуа й навчила мене деяких слів. Ми навіть писали одна одній записки цією мовою, яких не міг прочитати ніхто із сторонніх!
Шарлоттині очі блищали, вона захопилася, і на її обличчі з’явився абсолютно новий вираз. Оскар упіймав себе на тому, що вона починає йому подобатись.
— Виходить, ці знаки на пластині — мовою кечуа?
Вона кивнула, але додала:
— Все трохи складніше. Це послання мовою кечуа, але записане за допомогою вузликового письма — кіпу.
— І що ж воно означає? Шарлотта на мить задумалася.
— Усе в цілому зрозуміти дуже складно. Я зуміла розібрати лише окремі слова. Головне, про що там йдеться — якась «небесна стежка». Мається на увазі таємний шлях, що веде в надхмарну височінь. Потім іде не дуже зрозуміле застереження, пов’язане із «заклиначами дощу».
— «Заклиначі дощу»? Але ж саме про них згадував твій дядько!
— В усякому разі, коли я промовила слова «небесна стежка», він став сам не свій. Дістав звідкись розшарпаний зошит подорожніх нотаток і почав у ньому ритися. Так чи інакше, але минуло добрих півгодини, поки він знову заговорив.
Шарлотта раптом знову посміхнулася.
— Сподіваюся, мені вдалося натрапити на щось справді важливе. Досі мені доводилося тільки читати про людей, які щось відкрили або винайшли. І ніколи не думала, що мені самій пощастить щось відкрити.
Оскар скоса поглянув на неї.
— Але хіба ти не говорила, що ти асистент свого дядька? Я думав, ти вже встигла побувати з ним у різних екзотичних місцях.
Дівчина закашлялася. Рум’янець залив її щоки.
— Взагалі-то, ні. Це було, як би сказати, невеличке перебільшення. Крім Швейцарії, я ще ніде не бувала. Але це поправно. Експедиція до Перу — моє перше справжнє випробування, і я б не хотіла осоромитись.
— Он, значить, як? — посміхнувся Оскар.
— Не треба сміятися, — сказала вона, знову починаючи сердитись. — Я хочу побувати в Перу і самій пережити всі труднощі, про які стільки читала. З книжковою теорією покінчено. Я хочу будь-що знайти це загадкове місто і на власні очі побачити літаючі кораблі. Адже ти теж не проти, я думаю?
— Аякже! — пробурмотів Оскар, дивуючись сам собі.
— Тоді нам треба миттю йти спати. Потяг до Гамбурга вирушає дуже рано, і завтрашній день буде дуже довгим. А наша мандрівка виявиться ще довшою, — багатозначно додала Шарлотта…
Частина 2
Дихання вітру
13
Сан-Франциско, три тижні по тому
Із Макса Пеппера було досить.
Спочатку нескінченна поїздка через усю країну трансконтинентальною залізницею, страшенно незручні спальні місця пульманівських вагонів, ночівлі в якійсь дрімучій глушині, запізнення потяга, пересадки й метушня з багажем. А тепер ще й це! Поштове судно, яке має доправити його із Сан-Франциско до Кальяо менше ніж за тиждень, замість того, щоб давним-давно розтинати хвилі, все ще стирчало в порту.
Під час останнього плавання в корпусі цієї самої «Вранішньої зорі» відкрилася теча, і тепер вона потребувала поставлення в сухий док і ремонту обшивки. Інших суден, що прямували до Перу, не було і сліду.
Кліпер «Вранішньої зорі» був реліктом епохи вітрильного флоту, що відходила. Побудований практично повністю з дерева, вузький, із стрімкими обводами корпусу й потужним вітрильним озброєнням, він уже відслужив своє, і насправді місце його було в музеї, а не на океанських маршрутах.
Але доля вочевидь вирішила і тут пожартувати з Макса Пеппера, не давши йому ніякої альтернативи. І в цієї глузливої долі було цілком конкретне ім’я — Альфонс Т. Вандербілт, його бос, чиї жадібність і гонитва за успіхом змусили Макса вирушити на край світу на старезній посудині.
Містер Вандербілт напевно посміювався, уявляючи свого редактора, домувальника і сибарита, як той пливе на південь у компанії мішків із поштою і кліток із курми. Ну що ж, лишається сподіватися, що телеграма, відправлена вранці, в якій Макс повідомляв про непередбачену затримку, добряче зіпсує босові настрій.
Ще одна обставина виводила редактора з себе — Волкріс Стоун. Ця таємнича особа вже давним-давно мала б зв’язатися з ним. Згідно з попередньою домовленістю, їхня зустріч намічалася в Сан-Франциско, але загадкова міс Стоун не подавала ознак життя. Макс Пеппер щодня питав у портьє в своєму готелі, чи не було повідомлень для нього, але щоразу отримував негативну відповідь. Часом він навіть починав сумніватися, чи існує взагалі ця дама.
Допивши свою каву, Макс згорнув «Сан-Франциско Кронікл» і кинув газету на столик, поклавши поруч із нею кілька дрібних монет. Потім він підвівся й повільною ходою покинув маленьку портову кав’ярню. Під несамовиті крики чайок читати було майже неможливо.
Район верфі «Фішерманн» був просто жахливим місцем. Брудним, багатолюдним і галасливим. Уздовж пірса тягнувся ряд клубів, у яких танцювали напіводягнені дівчата під звуки розбитого піаніно. Маленькі брудні ресторанчики, в яких подавали біфштекси, видихали жирний сморід, у пивницях, щоб дістатися до стійки, треба було чалапати через пивні калюжі. Між закладами вешталися мандрівні фокусники, волоцюги, п’янчужки, каліки, що випрошували чверть долара на випивку. Публіка в закладах складалася в основному з моряків, які проциндрювали свою платню, і туристів, які забрели сюди в пошуках гострих відчуттів.
Як його самого сюди занесло, для Макса залишалося загадкою. Врешті-решт, аби хоч чимось зайнятися, він вирішив пройтися до доків, розшукати біля пірса стареньку «Вранішню зорю» й поглянути, як іде навантаження. Кліпер уже вийшов із ремонту і завантажувався. Відплиття було призначено на третю годину пополудні, отже, до нього залишалося ще цілих дві години.
Тинятися без діла, чекаючи, що нарешті з’явиться міфічна міс Стоун, не мало сенсу. Вже краще піднятися на борт і сісти де-небудь на палубі, задерши ноги якомога вище.
Незабаром район верфі залишився позаду. Макс плентався уздовж якихось складів і пакгаузів, простуючи до пірса номер тринадцять. Тут було тихо. Так тихо, що аж не вірилося, що за двісті метрів звідси клекоче нетверезими веселощами квартал розваг. Назустріч йому трапилися лише кілька портових робітників та з десяток китайців із місцевого Чайна-тауна. Дивно — навіть пронизливі крики чайок сприймалися зовсім інакше!
Він зупинився, глибоко вдихнув солоне повітря, що пропахло водоростями, і замилувався панорамою, що відкрилася перед ним. Туман розвіявся, і вода мінилася тисячами відтінків блакиті й зелені. Вся акваторія затоки Сан-Франциско була запруджена рибальськими і спортивними човнами, баржами, невеликими пасажирськими суднами і китайськими джонками. Їхні вітрила біліли над водою, немов косі крила невідомих птахів. Чудовий краєвид, коли не звертати уваги на сумний острів-в’язницю Алькатрас, який своєю похмурою зовнішністю дещо псував ідилію.
Макс уже готовий був попростувати далі, як раптом до нього долинув хрипкий сміх. Сміялися кілька чоловіків — десь зовсім поруч, за рогом найближчого складу.