— Сеньйор.
— Запам’ятай це, і спробуй бодай ще раз помилитися!
— Виконаю, сеньйоре.
Оскар напружився і так міцно стиснув кулаки під столом, що нігті уп’ялися в долоні. Він ненавидів, коли сильні знущалися із слабких, тим паче, що йому самому не раз довелося відчути це на собі. І хоча Альварес фізично напевно поступався індіанцеві, він мав владу і користувався нею цілковито.
Раптом він відчув долоню Гумбольдта на своєму плечі.
Вчений виразно поглянув на нього, а вже наступної миті повернувся до Альвареса.
— Годі вам, пане губернаторе, — сказав він. — Зрештою, нічого страшного не сталося. Він усього лише відвернувся, роздивляючись нас. Адже не щодня вашу резиденцію відвідують гості з Європи!
Альварес пихкав і метав громи і блискавки. Потім почав скаржитися:
— Ви просто уявлення не маєте, сеньйоре Гумбольдте, що мені доводиться терпіти! У нашій країні вдень із вогнем не знайти тямущої і чесної прислуги. Ці індіанці — у них у крові підступність і зрада, буквально ні на кого неможливо покластися, і я… — він несподівано урвав фразу.
Індіанець уклонився, відступив назад і завмер, чекаючи наказів пана. Чи був він вдячний Гумбольдту за те, що він за нього заступився? Невідомо. По його очах нічого неможливо було прочитати.
Альварес підняв келих.
— За успіх ваших починань, сеньйоре Гумбольдте! — виголосив він. — Хай ваша мандрівка пройде під щасливою зіркою!
Оскар підніс келих до губ і вдав, що п’є, але не зробив ні ковтка. Усе, що виходило від цієї людини, було йому огидне.
Після обміну компліментами і тосту на честь Александра фон Гумбольдта, який дав своє ім’я холодній морській течії, що омивала тутешні береги, сеньйор Альварес відставив свій келих і попрямував до письмового столу.
— А тепер, — почав він, — чи можу я поцікавитися, що саме привело вас до нашої країни?
«Ага, — посміхнувся про себе Оскар, — пан губернатор переходить до справи. Урочисту частину прийому закінчено».
— Я здійснюю мандрівку на згадку про свого батька, — не змигнувши оком, заявив Гумбольдт. — Мене вже багато років не покидає думка написати про нього книгу. Крім того, я хотів глибше дослідити цей регіон континенту.
— Відтоді як ваш батько побував у Лімі, минуло дев’яносто років, — зауважив губернатор. — У цей період наші краї відвідувало чимало експедицій, зокрема з Європи. Боюся, ви не знайдете тут нічого нового і вартого уваги.
Гумбольдт кивнув.
— Ваша правда, ваше превосходительство. Але це стосується тільки узбережжя Перу. Більша частина андських плоскогір’їв залишається недослідженою. Моє завдання полягає в тому, щоб піднятися вгору за течією річки Камана до ущелини Колка. За моїми відомостями, це найглибша ущелина на Землі, і я сподіваюся отримати там сенсаційні дані про геологічну історію нашої планети в третинному періоді.
Губернатор стояв нерухомо, спершись обома руками об кришку столу і так пильно роздивляючись її, немов це була рідкісна картина.
— Отже, Колка? — нарешті мовив він. — Це дика місцевість, повна небезпек. Ви впевнені, що готові піддати ваших дам такому ризику?
— Дами звикли до небезпек. Вони мої постійні супутниці.
В очах губернатора спалахнув недовірливий вогник. Потім він похитав головою.
— Звідси до входу в ущелину сто сорок кілометрів. Навіть якщо ви робитимете по тридцять кілометрів щодня, майже тиждень піде на дорогу. Навряд чи я зможу надати охорону, яка забезпечуватиме вашу безпеку, на такий тривалий час.
— У цьому немає жодної потреби, — заперечив Гумбольдт. — Усе, що нам потрібне, — кілька мулів і запас харчів.
— Ви не потребуєте провідника?
Гумбольдт заперечливо похитав головою.
— Ви відважна людина, сеньйоре Гумбольдте, — заявив губернатор. — Відважна, але й, даруйте, легковажна. Що ж, коли ви наполягаєте на своєму рішенні, я розпоряджуся, щоб усе було підготовлено відповідно до ваших побажань. Коли ви маєте намір вирушати?
— Завтра рано-вранці, з вашого дозволу.
— Вранці… — Губернатор поманив до себе індіанця. — Ти чув, чого потребують панове?
— Так, сеньйоре.
— Йди і приготуй усе необхідне. Та ворушися!
Сеньйор Альварес помахав пухкою рукою, немов відганяючи настирливу муху. Потім відкрив шухляду письмового столу і дістав звідти якісь папери.
— Щоб ніхто не робив вам перешкод, знадобляться документи, що засвідчують вашу особу, і пропуск на чотирьох у район ущелини. Не виключено, що ви зустрінетеся з прикордонними патрулями, і без відповідних паперів у вас виникнуть серйозні труднощі. За останні роки в тих краях зникло чимало людей. Крім того, є підозра, що племена, які мешкають на плоскогір’ях, готують антиурядові виступи.
Губернатор посміхнувся, блиснувши золотою коронкою в роті.
— Ласкаво прошу вручити мені ваші паспорти. На їхній підставі я оформлю для вас пропуск і дозвіл.
Гумбольдт простягнув йому їхні документи, видані в Німеччині, і Альварес заходився власноручно переносити відомості з них на жовтуваті аркуші гербового паперу, потім промокнув ще не просохле чорнило і скріпив усе великою гербовою губернаторською печаткою. Згорнувши аркуші трубкою, він уклав їх у циліндровий шкіряний футляр і щільно закрив його кришкою. Після чого німецькі паспорти повернулися до вченого.
— Готово! — сказав губернатор. — Ці папери дозволять вам безперешкодно пересуватися в межах підпорядкованої мені провінції. Кожен, хто ознайомиться з ними, зрозуміє, що ви перебуваєте під моїм персональним заступництвом. — Він недбало кинув шкіряний футляр на стіл, але перш ніж учений простягнув до нього руку, додав: — Це обійдеться вам у двадцять тисяч песо.
Рука Гумбольдта повисла в повітрі.
— Скільки, ви кажете?
— Двадцять тисяч. По п’ять за кожного члена вашої експедиції.
Золота коронка знову зблиснула. Гумбольдт заклав обидві руки за спину.
— Але я не маю такої суми, ваше превосходительство!
Губернаторові брови злетіли вгору.
— Я здивований, сеньйоре Гумбольдте. Що може означати така сміховинна сума в порівнянні з тим статком, який залишив вам ваш батько?
— Я мав на увазі, що в мене немає при собі таких грошей, — заперечив учений. — Те, що призначається на експедиційні витрати, надійно заховане в нашому багажі. І нам знадобиться якийсь час, для того, щоб дістати гроші звідти. Я доставлю їх вам сьогодні ж увечері.
Альварес розплився в посмішці.
— Мені дуже шкода. Сьогодні увечері у мене прийом — прибудуть важливі гості із столиці. Вони проведуть тут і весь завтрашній день, і я буду такий зайнятий, що не зможу приділити вам ані хвилини. Чекаю на вас післязавтра, і тоді ми за лічені хвилини все владнаємо. Якщо ж ви, поміркувавши, відмовитеся від ваших намірів, я розраховую продовжити переговори про продаж вашого слуги.
Кажучи це, він метнув швидкий погляд на Оскара.
— Ні-ні, — енергійно заперечив Гумбольдт. — Про це не може бути й мови, сеньйоре губернаторе.
Альварес знизав плечима і злегка розвів руки, ніби підкреслюючи цим жестом, що він лише виконує свій обов’язок.
— Ви повинні зглянутися на моє становище, сеньйоре. Правління такою великою провінцією вимагає значних коштів. А платню службовцям мені доводиться платити з власної кишені… — Узявши шкіряний футляр зі столу, він поклав його в шухляду і знову сперся об стіл. — Тепер я змушений попрощатися з вами, хоч як би мені приємно було розмовляти з таким видатним ученим. Справи! Отже, я чекаю на вас післязавтра в першій половині дня. Папери будуть видані вам негайно. Раджу вам витратити завтрашній день на знайомство з нашим чудовим містом.
На цьому він знову приклався до рук дам, труснув руку Гумбольдта і фамільярно поплескав по спині Оскара.
— Прощавайте, друзі мої! Капаче, проведи гостей і не смій ніде затримуватись!
Слуга-індіанець покірно кивнув, пропустив гостей уперед і зачинив за ними двері кабінету губернатора.
— Тільки цього нам бракувало! — розсерджено говорив учений, поки вони йшли до парадного під’їзду, де на них чекала коляска. — Мерзенний вимагач! Де я роздобуду таку купу грошей за якихось два дні? Тут немає відділень жодного європейського банку, а вся наша готівка призначалася для купівлі мулів і продовольства.