— Ти вважаєш, що тут є ще такі істоти? — запитала Шарлотта, бліднучи.
— Ну це ж само собою зрозуміло! — Гумбольдт був у своїй стихії, і те, що лише кілька хвилин тому він був на волосок від загибелі, його абсолютно не цікавило. — Де одна, там і решта… Повертайтеся краще до намету, а я побуду до ранку тут. Постежу за околицями і спробую зрозуміти, чи не можна зберегти ще хоч щось від цієї прекрасної тварини. Який жаль, що від неї залишилося зовсім небагато! Невже вам конче треба було спалити її ущент?
— Між іншим, ми врятували тобі життя, — зауважила Еліза, труснувши головою. — Я кажу це на той випадок, якщо ти сам нічого не помітив.
Та Гумбольдт уже не чув її. Він кружляв навколо трупа андського «примарового» з блокнотом у руці, накидаючи в мерехтливому світлі вогнища ескізи загальної зовнішності комахи.
— Ну що ж, спробуємо все-таки трохи поспати, — зітхнула Еліза. — Навіть якщо Карл проґавить ще якогось монстра, можна покластися на Вілму. Хто-хто, а вона обов’язково попередить нас про наближення сторонніх. Еге ж, крихітко?
Відповіддю на ці слова стало задоволене хрокання ківі.
22
Три дні по тому
На п’ятий день із початку експедиції навколишні вершини здіймалися вже на чотири тисячі метрів, а то й більше.
Голі шпилі загрозливо стриміли в небо, над головами мандрівців кружляли грифи. Дорога перейшла у таку вузьку стежку, що по ній міг пересуватися тільки один мул. Оточена густими заростями, стежка звивалася між скелями, все крутіше забираючи вгору.
Ще на світанку експедиція почала віддалятися від русла річки Камана і близько дев’ятої години ранку вступила в ущелину Колка, що простягалася між двома гірськими пасмами на десятки кілометрів. Стіни ущелини були такі високі, а сама вона така вузька, що часом не було видно неба. Перестук копит мулів і човгання кроків підхоплювала луна, багато разів відбиваючи і спотворюючи звуки до невпізнання.
З кожним поворотом маршруту ландшафт змінювався. На стежці стали траплятися велетенські кам’яні брили, що неабияк утруднювали просування вперед. Покручені дерева, що росли з розколин скель, іноді утворювали справжні тунелі, куди майже не просочувалося світло. Повітря було прохолодним і насиченим вологою.
Оскар відчув, що починає мерзнути. Давалася взнаки величезна фізична напруга останніх днів. Мязи, скуті втомою, болісно нили, сили вистачало тільки на те, щоб триматися в сідлі. А до того ж весь час бракувало повітря. Що вище вони піднімалися, то менше кисню в ньому було, а це могло призвести до виникнення гірської хвороби, добре відомої всім альпіністам.
Але Гумбольдт був невблаганний: він скоротив час на ночівлі до мінімуму і, прагнучи уникнути зустрічі з Волкріс Стоун, наполегливо вів свою маленьку експедицію вперед. «Жвавіше, ворушіться! — раз у раз чулося звідти, де їхав учений. — Не відставати! Оскаре, що ти плентаєшся, як сонна муха?»
«Справжнісінькі тортури!» — пробурмотів Оскар, обводячи свого мула над краєм обриву навколо величезного валуна, що перегороджував стежку. Тварина впиралася і кожні сто метрів зупинялася й тяглася до чахлої трави. Від того, що треба було постійно тягнути мула за повід німіли руки, а ноги гуділи від напруги. Невже Гумбольдт не відчуває втоми? І скільки ще може тривати цей нескінченний перехід?
Він запитав про це Шарлотту, і дівчина відповіла:
— Аж поки ми надибаємо ту саму таємну стежку.
Шарлотта відчувала себе такою ж змученою, як і Оскар, але трималася по-молодецьки. Це було дивно — адже коли його, кишенькового злодюжку, що називається, «годували ноги», дівчина ні в чому йому не поступалася, хоча в швейцарському пансіоні їй навряд чи доводилося стрибати через огорожі й тікати від переслідувачів по дахах. В ущелині вона змінила легкий одяг на грубу вовняну куртку, полотняні штани і шкіряні черевики з рубчастими підошвами, які не ковзали на мокрих каменях. І як же вона зараз відрізнялася від тієї Шарлотти, яку він уперше побачив у Берліні! Правду кажучи, такою вона подобалась йому значно більше.
— Не думаю, що та дама все ще женеться за нами, — сказав він. — Та й звідки їй знати, що ми звернули саме в цю ущелину? Побоювання твого дядька здаються мені трохи перебільшеними.
— Не беруся гадати, — знизала плечима Шарлотта. — Наскільки я його знаю, він ніколи не піддається паніці. Отже, все дуже серйозно. Таким, як останні три дні, я його ще не бачила. Він весь час видирається на скелі й валуни і вдивляється в стежку позаду нас. Мабуть, Волкріс Стоун набагато небезпечніша, ніж ми з тобою гадаємо.
Оскар гмикнув:
— Мене більше хвилює ця жахлива комаха. Звідки вона з’явилася? Де живе? І найголовніше питання: скільки їх тут? Адже коли б я заснув тієї ночі, всі ми були б давним-давно мертві. А в заростях уздовж стін ущелини вони можуть ховатися всюди, і помітити їх можна тільки тоді, коли здибаєшся з ними мало не ніс у ніс. Не хотів би я попасти на зуб такої тварюки!
— Неймовірно цікавий вид, а, можливо, і зовсім новий рід комах, — відгукнулася Шарлотта. — Він ніде не описаний, і ми виявилися першими, хто його відкрив. Тому маємо цілковите право дати йому наукову назву. Наприклад, «діаферодес Оскарі». Як тобі це подобається? Вона засміялася.
— Красненько дякую! — Оскар боязко оглянувся: зарості тут підступали майже до самісінької стежки. — Я, мабуть, відмовлюся від такої честі.
— У твоїх жилах ні краплі крові справжнього дослідника! Коли б ти був нащадком справжнього Гумбольдта, для тебе не було б більшої радості, ніж побачити своє ім’я увічненим на сторінках якої-небудь енциклопедії.
— Який сенс у відкритті, про яке навіть нікому розповісти? Що ж до мене, то я вважаю за краще просто лишитися живим. Тепер уся надія на Вілму, — Оскар простежив поглядом за ківі, що безтурботно шастала в чагарнику осторонь стежки. — Ось хто неодмінно попередить нас, якщо ця мерзенна тварюка влаштує на нас засідку!
Близько десятої ранку подорожні зупинилися на перший привал. На землі були розстелені повстяні попони, і Ельза за лічені хвилини приготувала нехитрий сніданок.
Оскар занепокоєно зауважив, що запасів у черезсідельних мішках стає дедалі менше, а поповнити їх нізвідки. В ущелині не було навіть натяку на людське житло, а в заростях не попадалося ні плодів, ні їстівної бульби. Зате води було предосить. Єдина рослина з вигляду була їстівною — великі пістряві боби в довгих стручках, але перевірити на собі їхні властивості ні в кого не виникло особливого бажання.
— Скільки можна дертися вгору та вгору? — бурчав Оскар, намагаючись відкремсати ножем шматок зачерствілої, як камінь, хлібини.
— Саме стільки, скільки знадобиться, щоб знайти Небесну стежку, — сердито кинув Гумбольдт. — Чи в тебе вже пропало бажання мандрувати?
— Ні, але річ у тім…
Учений, не слухаючи його, прихопив кусень хліба і шматок овечого сиру й попрямував на найближче узвишшя. Там він сів і став удивлятися в тіснину, що залишилася позаду ущелини. Вілма зразу пішла за господарем.
— Не звертай уваги, — шепнула Еліза. — Відтоді як з’ясувалося, що слідом за нами йде Волкріс Стоун, Карл Фрідріх сам не свій. Насправді він дуже скритний і стриманий, до того ж абсолютно не вміє говорити про свої почуття.
— А який чоловік уміє про це говорити? — засміялася Шарлотта, кинувши на Оскара такий погляд, від якого він страшенно зніяковів і врізав ножем палець. Ранка виявилася неглибокою, але дуже кровоточила.
— Чорт! — пробурмотів він, намагаючись зупинити кров.
— Почекай, я зараз допоможу тобі.
Шарлотта дістала хусточку, обмотала нею рану й зав’язала на вузол.
— Ось і готово, — сказала вона. — У тебе справжній талант накликати на себе неприємності. Дай сюди ножа, я впораюся сама.
Віднявши у нього черству хлібину, вона заходилася вправно нарізувати її товстими скибами. І раптом запитала:
— У тебе є улюблена книжка?
— Улюблена книжка? — збентежився Оскар. Тут, в ущелині, серед скель і чагарників, таке питання звучало щонайменше дивно. — Н-не знаю.
— Ну, має ж бути в людини хоч якась улюблена книжка? Я думаю, тобі повинен подобатися «Олівер Твіст». У цьому романі головний герой — хлопець, який виріс у притулку.