Це приміщення справило на нього найсильніше враження. Оскар остаточно переконався, що перебуває в помешканні якоїсь славнозвісної особи. Стіни тут були обшиті панелями з мореного дуба, до яких на рівній відстані один від одного були прикріплені бронзові канделябри. Дві масивні різьблені колони з того таки дерева підпирали стельове склепіння на висоті аж ніяк не менше п’яти метрів. Склепіння було розписане дивовижними пейзажами: засніжені гори, водоспади, непрохідні джунглі, безкрайні кам’янисті пустелі. Чарівні картини, яких йому не доводилося бачити навіть уві сні! На стінах висіли мисливські трофеї з усіх кінців світу: слонячі бивні, голови носорогів і тигрів, антилоп, леопардів, ведмедів і рисей. Деяких із цих тварин Оскар бачив у зоопарку, але більшість були йому абсолютно не відомі.
Роззявивши рота, він витріщався на всі ці дивовижі. Господар будинку, мабуть, об’їздив цілий світ! Подумки Оскар уявив особу, що скидалася на Аллана Квотермейна, підкорювача Африки, героя романів Райдера Хаґґарда. Може, і йому, простому хлопчині з нетрів, доля обіцяє незвичайні пригоди?
Він ледве одірвався від споглядання цієї кімнати. Зараз треба бути гранично обережним і уважним. Він що, забув, як його одурманили, викрали і зв’язали? І ще невідомо, чим усе це кінчиться. Поки він не отримає хоч якихось пояснень тому, що трапилося, мета у нього одна — втеча з першою ж нагодою.
Нагору вели широкі дубові сходи. Еліза махнула йому рукою:
— Поквапся, мій хлопчику. Наш господар не любить довго чекати.
Узявши його за руку, жінка повела Оскара на другий поверх. У кінці довгого коридора вони зупинилися, жінка постукала в двері й одразу ж увійшла.
Ця кімната виявилася великою і дуже теплою. У палаючому каміні потріскували дрова. З вікна відкривався краєвид на парк. Вечоріло, за деревами сідало пурпурове сонце. За масивним письмовим столом червоного дерева сидів чоловік. Він здавався цілком заглибленим у читання товстої книги в шкіряній оправі.
У Оскара перехопило подих. Дуже світлі очі, кущисті брови й окуляри безперечно належали його викрадачеві. Але зараз незнайомець справляв геть інше враження. Якщо при першій зустрічі він був схожий на ворона, то зараз на ньому був просторий домашній сюртук із червоного оксамиту, гаптований золотом, зручні широкі штани і світло-брунатні замшеві туфлі. Волосся, заплетене в косичку, спадало на ліве плече, надаючи чоловікові схожості з китайцем.
Щойно вони увійшли, незнайомець відірвався від читання, шумно закрив книгу й відклав її набік.
— Заходь, — сказав він. Цього разу голос його звучав набагато доброзичливіше, ніж при першій їхній зустрічі біля вітрини збройової крамниці. — Я бачу, з тобою все гаразд. Це добре.
Він прочистив горло і пройшов до шафи, в якій у кілька рядів стояли пляшки всіх кольорів веселки.
— Хочеш чогось? Води? Чаю? Може, коньяк? — Він швидко поглянув на Елізу. Та рішуче похитала головою і сказала:
— Ні-ні, тільки не коньяк. Молоко набагато краще. Вип’єш склянку молока?
Оскар стояв із тим виразом обличчя, яке нерідко можна бачити у гравців у покер. Ситуація була надзвичайно дивною. Його охопило дивовижне відчуття — якась суміш страху й захоплення. Звичайно він міркував миттєво, але зараз йому лише на превелику силу вдавалося зібратися з думками.
— Отже, нічого не хочеш? Тоді, коли ти не проти, я сам перехилю келишок.
Чоловік узяв великий келих, хлюпнув на денце грохи брунатної рідини, схоже, досить міцної, і зробив малесенький ковток.
— Сідай, — запропонував він, показавши на зручну канапу навпроти письмового столу. Оскар запитливо поглянув на Елізу. І лише після того як вона знаком дала йому зрозуміти, що все гаразд, опустився на м’які шкіряні подушки.
— Так воно краще, — зауважив чоловік. — Тебе, мабуть, цікавить, де ти і чого я від тебе хочу, правильно? На все свій час. А поки дозволь мені відрекомендуватися. Мене звуть Карл фон Гумбольдт. А тебе?
— Оскар Веґенер, — промимрив хлопець.
Господар будинку схвально кивнув.
— Радий познайомитися з тобою, мій хлопчику. Мені дуже приємно бачити тебе в своєму домі.
Оскар відповів скептичним поглядом. Із чого б така привітність?
— Вас насправді звуть Гумбольдт? Так само, як знаменитого мандрівника-першовідкривача?
— Ти говориш про мого батька, Александра фон Гумбольдта. — Господар будинку кинув короткий погляд на Оскара поверх окулярів. — Як і мій батько, я цікавлюся природою і можу без зайвої скромності назвати себе натуралістом. Ти розумієш, що це означає?
Випнувши нижню щелепу, Оскар заявив:
— Аякже! Це ті, хто проштрикують метеликів шпильками, а потім виставляють їх перед людські очі.
Пан Гумбольдт на мить зніяковів, та все-таки провадив далі:
— Так, і метеликів також — якщо того вимагає наука. Але в моїй діяльності це річ другорядна. Я радше мандрівник і дослідник. Відвідую раніше не досліджені області, описую та картографую їх, збираю і спостерігаю флору й фауну, а потім доводжу все це до відома колег і всіх, кому це цікаво.
Він показав на товсту книгу в шкіряній оправі, яка все ще лежала на столі.
— Перед тобою перший том енциклопедії, над якою я зараз працюю. Рукопис, який я з часом збираюся опублікувати. Це буде фундаментальна, глибока праця, зрозуміла не тільки фахівцям, а й усім людям, що вміють читати. Щедрий хліб для допитливої душі.
Він одним ковтком допив келих і стукнув, відставивши його.
— Але перш ніж я опублікую цю книгу, минуть роки. Світ поки що до цього не готовий. До того ж є чимало впливових осіб, які охоче заборонили б її друкувати, а може, й знищили б. Жалюгідні тупаки, котрі не хочуть зробити бодай крок за поріг власного будинку чи заглянути за огорожу свого саду. І вони нам розповідають, як влаштовано наш світ! Я маю намір остаточно обеззброїти їх і позбавити будь-якого впливу.
— Але що ж вам потрібно від мене? — набравшись духу, запитав Оскар.
Пан Гумбольдт здивовано підкинув угору брови.
— Ти ж мене обікрав! Чи ти вже все забув?
Ага, ось він і дістався до найнеприємнішого. Оскар ковтнув слину.
— Тепер зрозуміло. Ви хочете здати мене поліції?
— Ні.
— Ні?
Оскар був спантеличений. Минуло чимало часу, перш ніж він зважився знову запитати:
— А що ж тоді?
Вчений усміхнувся.
— А чи не хочеш ти хоч трохи розповісти про себе? Звідки ти родом, хто твої батьки і чим ти взагалі займаєшся?
— Чим я займаюся, ви вже знаєте, — заперечив Оскар. — Звичайний хлопчик на побігеньках. Ганяю туди-сюди містом із різними дорученнями. Не найспокійніша робота, але жити можна.
— Еге ж, — кивнув Гумбольдт. — Аж ось тобі спало на думку поцупити мого гаманця.
«Схоже, час утікати звідси», — промайнуло в голові в Оскара.
— Ваш гаманець нахабно стирчав із кишені пальта. Вас і без мене неодмінно обікрали б, годиною раніше чи годиною пізніше, — сказав Оскар і додав: — Це ви в усьому винні! Ви самі штовхнули мене на злочин. Не можна так спокушати людину, тим паче бідну.
Вчений засміявся.
— Виходить, це ти маєш заявити на мене до поліції? Цікаво, кому в суді повірили б більше — тобі чи мені?.. Ну, а зараз поговорімо серйозно. Хто твої батьки? Чим вони займаються і де живуть?
Оскар неохоче відповів:
— Мої батьки померли. Матері не стало, коли я був ще зовсім маленький, а свого батька я ніколи не знав. Мабуть, він був якимось волоцюгою. Може, моряком чи кимось таким ще…
— Це дуже сумно, — з глибокою серйозністю промовив учений. — Отже, тобі дуже рано довелося познайомитися з усіма знегодами життя й покладатися тільки на самого себе.
Оскар кивнув:
— Я досить довго прожив у сирітському притулку. Але там було так гидко, що я втік звідти і став намагатися видряпатися самотужки. Я був підмітальником вулиць, посильним, підмайстром. Брався до будь-якої роботи, аби тільки не думати про те, як роздобути їжі на завтра. Але вам, я думаю, не надто добре відомо, що таке не мати і крихти в роті три дні поспіль.