— Помиляєшся, — коротко заперечив учений, але більше на цю тему не став розводитися. Він знову взяв у руки келих і заходився крутити його в руках.
Оскар спостерігав за паном Гумбольдтом із-під напівопущених вій. Зрештою йому набридла тривала пауза.
— Послухайте, уся ця балаканина ні до чого, — заявив він. — Здайте-но мене владі й забудьте про все, що трапилося. Я дістану те, на що заслуговую.
А про себе додав: «І заразом вирвуся з лап цього божевільного вченого». До поліції він потрапляв уже не вперше, тут у нього був чималий досвід.
На губах пана Гумбольдта з’явилася посмішка.
— Запроторити тебе за ґрати було б занадто просто. Та й нечесно — адже ти з блиском обкрутив своє дільце. Більшість нинішніх шахраїв — цілковиті профани. За версту видно, що вони щось замишляють. Твій номер із текою був просто неповторний.
Оскар хотів запротестувати, але Гумбольдт скинув угору руки.
— Так-так, звичайно, ти скромний і працелюбний посильний. Але поки давай припустімо, що ти таким не є. Припустімо, що ти звичайнісінький кишеньковий злодій, яких у Берліні хоч греблю гати…
Боже праведний, та що ж цій людині потрібно від нього? Чому вона не тягне його до поліції?
— Перевдягання, документи в саморозкривній теці, заздалегідь підготовлений відступ дахами — просто чудово!
У голосі вченого звучала неприхована похвала.
— Мабуть, не досить чудово, — буркнув Оскар собі під ніс.
Очі пана Гумбольдта загадково блиснули.
— Ну, що стосується втечі, то тут у тебе просто не було жодного шансу.
— Що ви хочете сказати?
Питання лишилося без відповіді. Учений висунув шухляду письмового столу і вийняв звідти портмоне — те саме, що його вкрав Оскар.
— Пам’ятаєш цю річ?
— Ще б пак!
Гумбольдт покрутив гаманець, роздивляючись його, немов бачив уперше.
— А ти не ставив собі питання, як я тебе знайшов?
— Звичайно, я думав про це. Адже я встиг сховатися в підвалі, потім піднявся на дах, і ви не могли за мною піти. Вас там просто не було. Як же ви дізналися, в якому напрямі я врізав поли?
— Дивись!
Гумбольдт відкрив портмоне й витягнув із нього металеву пластинку, яку Оскар завважив ще на горищі. Він кинув її на стіл і щиглем відправив до хлопця.
— Візьми оце.
— Що?
— Візьми пластинку в руку і встань.
Оскар кілька секунд роздумував, чи варто підкоритися. Все-таки його тримали в цьому будинку силою, про це не слід було забувати. З другого боку, його розбирала цікавість.
Але він зробив те, про що просив Гумбольдт: узяв пластинку й підвівся з канапи. Одночасно вчений вийняв із кишені штанів дивний предмет. Невеликий металевий футляр, у якому була закріплена мініатюрна копія земної кулі. Куля була поміщена в подобу двох малесеньких обручів і вільно оберталася в будь-якому напрямі. На виступаючому її боці було нанесено безліч позначок. Одна з них зараз світилася червоним і ніби вказувала на Оскара.
— А зараз пройдися.
Оскар ступив трохи вбік. Червона мітка обернулася за ним. Вона вказувала на нього й тоді, коли він оббіг навколо столу і знову повернувся до канапи. Навіть коли заліз на стілець, стрибнув і сів навпочіпки позаду столу, червона мітка йшла за ним, угадуючи наперед будь-який його рух. Немов пильне чуже око.
— Чаклунство, — пробурмотів Оскар, недовірливо зиркаючи на прилад.
— Нічого подібного! — відповів Гумбольдт, задоволено усміхаючись. — Секрет у магнетизмі. І там, і тут є особливі магніти. Коли бути зовсім точним, то зроблені вони з метеоритного заліза.
— Тобто, це ніби як компас?
— Саме так, мій юний друже. Але тільки Північний магнітний полюс розташовується не в Арктиці, а в твоїй руці. Хоч куди б ти йшов і хоч як би далеко був, прилад завжди вкаже мені потрібний напрям.
— Навіть крізь будинки?
— Хоч крізь гірський хребет. Хочеш потримати? Оскар кивнув і взяв із Гумбольдтових рук дивний коробочок. Він виявився важчим, ніж здавалося на вигляд. Маленька куля вп’ялася прямо в нього, нагадуючи очі дерев’яних маріонеток, яких він бачив на ярмаркових виставах. Оскар терпіти не міг маріонеток.
Від металевого коробочка йшло ледве помітне гудіння, яке лоскотало йому долоню. Коли Оскар захотів одірвати руку від таємничого приладу, то відчув, що вона немов прилипла до металу. Він з огидою повернув штучку на стіл і поклав поряд із нею металеву пластинку. І та миттєво злетіла в повітря й повисла над коробочком.
— Чаклунство, — ще раз буркнув Оскар і глянув на Гумбольдта. — Гаразд, але якщо ви не збираєтеся кинути мене за ґрати, що тоді? Ви, як я розумію, не маєте наміру мене відпустити просто так?
Гумбольдт нахилив голову.
— Ні. Принаймні, не зараз. Мені б хотілося, щоб ти спочатку вислухав мою пропозицію.
— Пропозицію? — Оскар глузливо трохи підняв брову. — Що може така людина, як ви, запропонувати такому голодранцю, як я?
— Я б хотів, щоб ти супроводжував мене в моїй наступній мандрівці.
— Як ви сказали?
— Карою за твій вчинок стане праця, — вів далі вчений. — Прати, прибирати, чистити зброю, купувати необхідне. Мені потрібний слуга, який піде за мною всюди, щоб виконувати мої доручення день у день. Хлопець твердої вдачі, який звик до самостійності й не боїться труднощів. Моя остання експедиція, на жаль, пройшла під знаком численних невдач. — Учений перезирнувся з Елізою, яка все так само мовчки стояла біля входу до кабінету. — Мене пограбували, а слуги кинули мене напризволяще. Кожен із них мав чудові рекомендації, але всі як один мене розчарували. Коли вони зрозуміли, що в мене більше немає ні шеляга, вони втекли, як щури з корабля, який дістав пробоїну. І ми відразу виявилися безпорадними. Ні слуг, ні провідників, ні носіїв, ні погоничів. Нам довелося повернутися, спіймавши облизня, якщо можна так висловитися. І тоді я дав собі слово, що відтепер замість великих і багатолюдних експедицій споряджатиму невеликі й мобільні групи з людей, які здатні зорієнтуватися в будь-якій ситуації і виконати все, що від них вимагається. Я міг би ще довго розповідати тобі про всякі експедиції та наводити різні докази на користь такої ідеї. Але я вчиню інакше: просто зроблю тобі пропозицію.
Він запитливо поглянув на Оскара.
— Я хочу показати тобі свою лабораторію, щоб ти зрозумів, про що йдеться. Ти переночуєш тут, а вранці повідомиш своє рішення. Захочеш піти — я не стоятиму тобі на заваді. Будеш знову вільний. Згоден?
В Оскаровому погляді був помітний сумнів.
— Це якийсь трюк, еге?
— Нічого подібного. Цілком щира і чесна пропозиція.
«Щира і чесна!» — посміхнувся про себе Оскар. Мабуть, така ж, як трюк із чаклунським компасом. Але з другого боку: а що коли все це правда? Тут купа переваг і плюсів.
Він знову недовірливо покосився на вченого, але тому що особливого вибору в нього не було, кивнув. Зрештою, коли що не так — завтра вранці можна забратися звідси геть.
— Згоден, — нарешті сказав він.
— Чудово, — Гумбольдт потер руки й підвівся. — Тоді ходи за мною. Певен, тобі багато що сподобається. Ох, хай йому трясця, я забув запитати, може, ти голодний? Еліза миттю приготує що-небудь перекусити, і ти зможеш підкріпитися прямо під час нашої екскурсії по лабораторії.
3
Сходи, що вели в підвал, здавалися неймовірно старими й пахли затхлістю. Сходинки були слизькими від вогкості, а на стінах проступали плями цвілі. Від гасової лампи в Гумбольдтовій руці було зовсім мало світла. На грубому муруванні стін стрибали дивні зламані тіні. Приблизно так Оскар уявляв собі середньовічну катівню. Сподіваючись почути щось жахливе — скажімо, брязкання кайданів чи глухий стогін в’язнів, — він уп’явся зубами в бутерброд, який приготувала Еліза. Всередині виявилася гостра салямі з якимись незнайомими овочами й екзотичними приправами. Запах приправ і свіжої зелені перебив тяжкий дух підземелля.
— У вас незвичайна служниця, — зауважив Оскар. — Із вигляду трохи дивна, але готує дуже смачно. Звідки вона?