Гумбольдт зупинився й повернувся до підлітка.
— Еліза — більше ніж служниця, — сказав він. — У своїй країні вона вважалася могутньою чаклункою. Вона має здібності, про які ти й гадки не маєш. Наприклад, вона телепат. Тобі доводилося коли-небудь чути про такі речі?
Оскар заперечливо похитав головою.
— Це особливий дар, який дозволяє спілкуватися з людьми, що перебувають на великій відстані, за допомогою уявної сили. — Знизавши плечима, учений вів далі: — Я, мушу визнати, і сам не розумію, як це їй вдається, але те, що вона має телепатичні здібності, безперечний факт. Справжня магія, коли хочеш. Елізина батьківщина — Гаїті, це західна частина острова Еспаньйола, розташованого в Карибському морі. Дика й предковічна земля. Її мешканці чудово знаються на магії, одні — на білій, інші — на чорній. Пам’ятаєш порошок, яким я тебе приспав? Еліза привезла його зі своєї батьківщини. Цю субстанцію виготовлено з півсотні різних трав і мінералів. Вона відіграє важливу роль у ритуалах культу Вуду. Мистецтво гаїтянських чаклунів здатне позбавити людину волі, перетворити її на порожню оболонку без душі, яка здатна виконувати лише накази самого чаклуна. Коли-небудь Еліза розповість тобі про це докладніше.
Замість відповіді Оскар нишком усміхнувся. Коли-небудь? Невже цей схиблений з розуму натураліст справді думає, що він захоче залишитися? Чому він такий упевнений у цьому? Що тут такого принадного, у цьому запліснявілому підземеллі?
Отак подумавши, він знову взявся до бутерброда.
Незабаром Гумбольдт зупинився перед масивними дубовими дверима. Зі споду своєї кишені він дістав величезну низку ключів, вибрав один і одімкнув замок. Незмащені завіси заскреготіли, коли він відчиняв двері, і цей скрегіт був схожий на болісний стогін.
Ізсередини пробився відблиск червонуватого світла. Гумбольдт погасив лампу і гукнув до Оскара:
— Заходь, друже мій, не бійся!
Одначе, ледь переступивши поріг, Оскар зупинився як укопаний.
Найперше, його вразили розміри приміщення, в якому він опинився. Перед ним простягалася зала квадратної форми метрів двадцять завдовжки, освітлена безліччю гасових ламп. Усюди виднілися столи і стелажі, на яких були дивовижні прилади й механізми. Тут було так тепло, як ніколи не буває в підземеллях і підвалах. Склепінчаста стеля спиралася на кам’яні колони, що ділили залу на рівні частини. Напівкруглі ніші в стінах тільки посилювали схожість цієї зали із храмом.
Оскар запитливо поглянув на господаря будинку.
— Ти маєш рацію, — сказав Гумбольдт, немов читаючи його думки. — Це колишня крипта[2]. У таких підземних каплицях, що містилися під вівтарем, у минулому ховали єпископів і королів. Але самої церкви більше не існує. Вона була зруйнована ще в сімнадцятому сторіччі, в епоху Тридцятилітньої війни. На її місці звели житловий будинок, із власником якого я підтримував дружні стосунки, і незадовго до своєї смерті він продав мені його за помірну ціну. Те, що ти бачиш тут, — це дослідницька лабораторія, якої не знайти ані в Берліні, ані в решті всієї Європи.
Лише тепер Оскар зосередився на приладах, що заповнювали все вільне місце в цій незвичайній лабораторії. Всюди щось булькало і клекотіло. Звідкись летіли іскри і клубочилися кольорові дими. На деяких столах височіли скляні колби з людський зріст, заповнені зеленуватою рідиною, з якої виділялися маленькі бульбашки. На інших були встановлені металеві колеса, що оберталися, як здавалося, самі собою, без жодної дії ззовні. Між виблискуючими металевими кулями час від часу з тріском і гуркотом проскакували голубуваті блискавки. Здавалося, він потрапив у майстерню прадавніх богів або могутніх чарівників.
— Усе, що ти бачиш тут, — промовив Гумбольдт, обводячи широким жестом свою лабораторію, — результати багатолітніх досліджень і копіткої праці. Тепло, світло, електрична енергія — те, що вивчає сучасна наука. Нічого спільного з магією, тут усе має своє пояснення з погляду відомих нам законів природи. Зрозуміло, за умови, що ти досить глибоко їх розумієш і вмієш користуватися. Тут немає місця ні для шарлатанів, ні для неуків. Серед моїх інтересів головне місце посідають чотири стихії: вогонь, земля, вода і повітря. Але я не забуваю і про астрономію, науку про зірки. При нагоді я покажу тобі мою обсерваторію на горішньому поверсі — якщо, звичайно, тобі це цікаво. Але зараз я хотів би розповісти тобі, куди вирушить наша експедиція, і яких результатів я від неї сподіваюся.
Прямуючи до широкого столу у віддаленій частині крипти, вони минули скляну вітрину, скільки мога заповнену всілякою зброєю: пістолями, ножами, кинджалами, арбалетами. Але дивна річ — уся ця зброя мала трохи не такий вигляд, як та, яку доводилось бачити Оскару. Вона вочевидь була вдосконалена й виглядала страхітливо.
— Навіщо вам стільки зброї? — запитав він. — Ви збираєтеся воювати?
Гумбольдт поглянув йому прямо в очі.
— Знання далеко не завжди дається легко, — відповів він. — Навколо нас ще чимало людей, чиї голови забиті марновірствами, а самі вони вважають сучасну науку чортівнею. Крім того, у мене є заздрісники й конкуренти, і більшість із них не гребують злочинними методами. Життя такого дослідника, як я, повне небезпек, і доводиться завжди бути готовим постояти за себе.
З цими словами Гумбольдт зняв із вітрини арбалет.
— Узяти хоча б оцю штуковину. У неї є барабан, у який одночасно заряджається два десятки стріл. Стріляє вона за допомогою стиснутого газу, а рани, яких завдає така стріла, смертельні у ста випадках зі ста.
Звичними рухами він перевірив, чи вільно рухається механізм арбалета, заглянув у приціл і поставив його на місце.
— Я ніколи не застосовую зброю перший, — провадив учений далі, — але іноді без цього неможливо обійтися.
— А що тут? — Оскар показав на сіру скриньку, у верхній частині якої виднівся розтруб, як у грамофона.
— О, це один із моїх останніх винаходів, — із гордістю відгукнувся Гумбольдт. — Я назвав його лінгафоном. Цей прилад допоможе вирішити проблеми з мовою, що постійно виникають у віддалених куточках Землі. Він ще не доведений до цілковитої досконалості, але я маю намір його як слід випробувати перед початком нашої експедиції. А тепер іди за мною.
Гумбольдт провів підлітка у дальній куток і торкнувся якоїсь кнопки. Спалахнула лампа, осяявши величезний стіл білим холодним світлом. Потім він підсунув Оскарові стільця і сам усівся поруч.
— Для початку я хочу познайомити тебе з нашим маршрутом.
Учений висунув шухляду столу, вийняв звідти карту і розгорнув її.
— Ця експедиція буде довгою і нелегкою, — він провів пальцем на карті довгу ламану лінію. — Ми перетнемо Атлантику й попрямуємо до Вогняної Землі. Доводилося тобі чути цю назву?
— Так, я прочитав чимало історій про пригоди мореплавців минулого. Це, здається, на крайньому півдні Південної Америки?
— Я бачу, ти розумієшся на географії. Іспанці називають її «Терра дель Фуеґо». Дика і майже не досліджена область.
— А звідки почнеться наша мандрівка?
— Звідси, — сказав учений і постукав пальцем по кружку, поруч з яким було написано «Берлін». — Наш корабель називається «Сахара», він належить пароплавній компанії «Космос» і стоїть у гавані Гамбурга. Вийшовши звідти, ми попрямуємо до французького Гавра, потім до Монтевідео й Буенос-Айреса — і далі уздовж узбережжя континенту до Вогняної Землі. Після цього ми пройдемо Маґеллановою протокою й піднімемося на північ до тієї широти, по якій проходить межа між Чилі й Перу. У дорозі до перуанського порту Кальяо ми зійдемо на берег у містечку Камана, розташованому в департаменті Арекіпа. Там ми наймемо мулів та рушимо суходолом ось до цієї точки…
Палець ученого застиг на карті біля позначки, поруч з якою було написано кілька слів і довге число.
— Каньйон Колка, — прочитав Оскар. — Три тисячі метрів.
— Правильно! Це найглибша ущелина на нашій планеті, — підтвердив Гумбольдт. — Якщо, звичайно, вірити колишнім вимірюванням. Каньйон Колка — це і є мета нашої експедиції.
— Перу… — повторив Оскар. — І що ви розраховуєте там знайти?