І все ж моє виправдання не в цьому. Не пригадую, який мудрець дав людям спасенну пораду: щодня виконуйте дві нелюбі справи. Розумний припис, і я завжди ретельно його дотримуюся, бо кожного дня встаю і кожного дня лягаю спати; а маючи нахил до аскетизму, раз у тиждень навіть суворіше умертвляю свою гріховність — бо не було випадку, щоб я не прочитав «Літературного додатка» до газети «Таймс». Коли озираєш розмаїття тільки-но випущених книг і думаєш про райдужні сподівання їхніх авторів, що діждалися публікації, та про їхню подальшу долю, — то це діє вельми витверезливо! Хіба є шанси якій-небудь із книжок вибитися з цієї тисняви? А коли є — то чи надовго? Тим часом тільки богу відомо, яку працю вклав автор, скільки гіркого досвіду й сердечного болю пішло на те лиш, аби випадковий читач розважився на кілька годин чи скоротав марудну мандрівку. А судячи з рецензій, чимало книжок написані старанно і вирізняються багатством думки; окремі з них — плід невсипущої праці всього життя. І вивів я таку мораль: винагородою письменникові має стати лиш радість роботи і звільнення від тягаря думок; і хай він, збайдужілий до суєти, не зважає на хвальбу чи докір, невдачу чи успіх.
Та ось прийшла війна, а з нею й нове ставлення до всього. Молодь поклонилася богам, яких ми не знали, і вже можна вловити напрямок руху після нас. Молоде покоління, невгамовне і галасливе, вдерлося в двері без стуку, зайняло наші місця і зчинило гармидер до хмар. Уже й дехто із старіших натужно наслідує вибрики молоді та її найзухваліші викрики. Та новочасні гасла відлунюють беззубою порожнечею в устах людей, котрі, мов старі розпусниці, хапаються за рум’яна, пудру та крикливий одяг, аби ілюзорно вернути свою весну. Мудріші — достойно верстають власний шлях, позираючи на молодь із стримано-поблажливим посміхом. Вони пам’ятають, як самі колись топтали притомлене покоління, і теж — галасливо й зневажливо; і прозирають ту пору, коли й нинішні бадьорі світлоносці поступляться перед молодшими. Нема останнього слова. Новий благовіст був старим уже й тоді, коли древня Ніневія величалася до небес. Одважні слова, що злітають з юних уст, і до нас майже так само лунали сотні разів. Коливання маятника триває. Цикл завершується, щоб Повторитися знов.
Іноді, здобувши належне місце в одній добі, людина потрапляє ще й в наступну, їй чужу, — і стає чудним видовищем у людській комедії. Хто, наприклад, пам’ятає тепер Джорджа Крабба? А свого часу він був славетним поетом, і світ визнавав його талант з такою одностайністю, що майже неможлива в плутанині сучасного життя. Він пройшов поетичну школу Александра Попа і писав повчальні твори римованими двовіршами. Потім настала французька революція, за нею наполеонівські війни, і поети заспівали нових пісень. А Джордж Крабб і далі писав повчальні оповіді римованими двовіршами. Гадаю, він мусив-таки читати й молодих поетів, що тоді прогриміли на весь світ. Їхні писання, напевно, здавались йому абиякими. Нерідко такі вони й були. Але оди Кітса і Вордсворта, одна чи дві поеми Колріджа і кілька поем Шеллі відкрили світові ще не звідані простори людського духу. Джордж Крабб став пережитком. Та він і далі писав повчальні історії римованими двовіршами. Я теж читаю іноді те, що пишуть теперішні молоді. Можливо, є між ними хтось навіть полум’яніший, ніж Кітс, одухотвореніший, ніж Шеллі, і вони створили рядки, які запам’ятає весь світ. Що можу сказати? Мене вражає їхня викінченість — тож дарма чекати від них іще чогось; захоплює їхня стилістична вправність; але всі ті словесні розсипи (здається, поети трохи не з пелюшок гортають знаменитий «Тезаурус» — словник Роже) нічого мені не говорять. Як на мене, в їхніх знаннях багато зайвого, а в почуттях — показного; не зношу, коли вони поплескують мене по плечу або пориваються мені в обійми; їхня пристрасть здається мені кволою; їхні мрії відгонять нудьгою. Вони мені не подобаються. Я — вчорашній. Писатиму і далі повчальні історії попарно римованими двовіршами. Та був би з мене тричі дурень, якби я робив це задля чогось іншого, а не собі на забаву.
3
Але все це так, до речі.
Я був іще дуже молодий, коли вийшла моя перша книжка. Волею випадку її помітили, і різні люди шукали зі мною знайомства.
Тепер мене огортає сум, коли вертаюсь у спогадах у той літературний Лондон, куди мене, бентежного й поривного, вводили вперше. Давненько я не вчащаю туди. Певно, той Лондон дуже змінився, коли його знаменитості справді такі, як їх зображають у романах. Вони й гуртуються не там, де колись. Тепер це райони Челсі та Блумсбері, а не респектабельний Гемпстед чи Гай-стріт. Тоді письменник почувався кимось, коли йому було років під сорок, а тепер він мало не посміховисько після двадцяти п’яти. Ще, пригадую, ми трохи соромилися власних почуттів і навіть приборкували нашу молодечу зарозумілість, щоб з нас, крий боже, ніхто не насміявся. Не те щоб у тодішній артистичній богемі плекали цнотливість. Але й не було там чогось подібного на теперішню неперебірливу гульню. Нам тоді не спадало на думку, що покривало пристойної мовчанки поверх наших витівок — це лицемірство. Ми, як то кажуть, ще не називали палицю — довбнею. Та й жіноцтво тоді не зовсім вступило в свої права.