— Хотіла б, щоб ви побалакали з місіс Стрікленд. Вона там носиться з вашою книжкою.
— Хто вона така?
Збентежений, що й досі не знаю відомих літераторів, хотів загодя розпитати про ту Стрікленд.
Роза Вотерфорд кротко опустила очі, щоб відповідь пролунала ефектніше:
— Вона влаштовує звані сніданки. Трошки прославтеся — одразу й запросить.
Роза Вотерфорд була циніком. Вона дивилася на життя, як на угіддя для своїх романів, а на людей — як на літературну сировину. Декого вона виокремлювала і, якщо виявляли належну шану її талантові, час від часу запрошувала до себе та пристойно частувала. Хоча вона поблажливо посміювалася над слабощами людей, — сама вельми імпозантно розігрувала перед ними роль видатної письменниці.
Мене відрекомендували місіс Стрікленд, і ми порозмовляли хвилин десять. У своєї нової знайомої я нічого особливого не помітив, крім приємного голосу. Жила вона в околиці Вестмінстера, якраз напроти недобудованого собору, не так далеко від мене, і це нас нібито зближувало; та й взагалі всіх, хто населяє райони між Темзою і Сент-Джеймським парком, об’єднує великий універмаг армії і флоту. Місіс Стрікленд попросила мою адресу, і через кілька днів я одержав її запрошення на сніданок. Таке траплялось мені не часто, то й радий був піти. Я припізнився. З остраху, щоб не прийти зарано, ще покружляв навколо того собору і застав усе товариство в зборі. Була там міс Вотерфорд, і місіс Джей, і Річард Твайнінг, і Джордж Роуд — усе письменники. Того погожого дня, напровесні, ми були в гарному настрої і говорили про все на світі. Міс Вотерфорд розривалася між естетизмом своєї ранньої юності і грайливістю зрілого віку: на ній усе було строго зелене, ще й нарцис у руці — а туфельки на високих підборах, сукня паризького покрою і на довершення препишний капелюх. Це додало їй натхнення, бо ніколи ще не була вона такою злостивою в розмовах про наших знайомих. Місіс Джей, упевнена, що непристойність — це душа дотепу, відпускала стиха такі жарти, що, здавалося, й білосніжна скатерть на столі от-от спалахне рум’янцем. Річард Твайнінг патякав щось у млосній нестямі. Роуд, уже й так маючи славу блискучого дотепника, відкривав уста лиш на те, щоб покласти туди ще один смачний кусень. Сама господиня була не говірка́, зате виявляла приємний хист підтримувати загальні розмови: тільки-но примовкали — підкидала потрібну репліку, і вони точилися далі. Це була жінка років тридцяти семи, досить висока на зріст, пухкенька, але не огрядна; її блідувате лице було не гарне, а миле, певно, через лагідні карі очі. Бона старанно причесала своє темне волосся, обійшлася без косметики і, на противагу іншим дамам, випромінювала природність і простоту.
Їдальня у місіс Стрікленд була обставлена, як на тодішню моду, зі смаком. Усе строге: висока біла дерев’яна панель, зелені шпалери, гравюри Вістлера у тонких чорних рамках. Зелені портьєри з візерунками під павичеве перо звисали строгими складками на зелений килим, де серед густолистих дерев пострибували білясті зайчики — орнаменти не без впливу естетичних канонів Вільяма Морріса. На полиці каміна поблискував синій фаянс. Тоді в Лондоні знайшлося б добрих півтисячі їдалень, де обстава була точнісінько така ж — строга, артистична і нуднувата.
Попрощавшись, я вийшов разом з Розою Вотерфорд. Її новісінький капелюх та погожий день підохотили нас на прогулянку в парк.
— А правда, як мило погостювали? — озвався я.
— Маєте на увазі — смачно попоїли? Я її попереджала: раз запрошуєте письменників, то подбайте про добрий харч.
— Гарна порада, — мовив я, — тільки нащо здалися їй письменники?
Міс Вотерфорд стенула плечима.
— Вона вважає їх такими потішними. І, крім того, прагне бути «в курсі» — бідненьке недалеке створіння! Ми для неї — просто чудо; їй радісно припрошувати і пригощати, та й нам це не вадить. Мені вона симпатична.
Озираючись у минуле, бачу, що місіс Стрікленд була найневиннішою істотою серед натовпу, який полює за лондонськими знаменитостями та вистежує їх од гордих вершин Темпстеда до тьмяних артистичних видолинків Чейн-Вока. Виростала вона у тихій сільській околиці, а Лондон навівав їй романтику книжок, які надходили на абонемент, ніби намагнічені столицею. З неї стала презавзята читачка (з особами її складу таке буває рідко: їх здебільшого цікавлять автори, а не твори), що вимріяла собі світ, де почувалася вільніше, ніж у буденному житті. Познайомилася з живими письменниками — так, немов із сутінків глядацького залу потрапила на освітлену сцену. А це так хвилювало: самі письменники гостювали у неї і пускали її в свої кришталеві фортеці; здавалося, обрій її власного існування ширшав. Особливі правила життєвої гри, потрібні, на її погляд, письменникам, ніяк не могли стосуватися її власного життя. Вільна мораль письменників, їхня чудна манера вдягатися, навіжені теорії й парадокси лише мило забавляли її, але нітрохи не зачіпали власних переконань.