6
Зрештою, я побачив Чарлза Стрікленда, однак за обставин, що звели нас у надто поверховому знайомстві.
Одного ранку принесли записку від місіс Стрікленд, що того дня у неї званий обід і один із запрошених не прибуде. Чи не міг би я зайняти його місце? І приписка:
«Було б нечемно не попередити, що вас там доконає нудьга. Таке вже підібралось товариство. Але коли завітаєте, буду невимовно вдячна. Хоч трохи побалакаєм удвох».
Як добрий сусід, я завітав.
Коли місіс Стрікленд підвела до мене свого чоловіка, той байдуже простяг руку, а вона, звертаючись до нього, спробувала грайливо пожартувати:
— Запросила, — хай побачить, що я заміжня, а то він був засумнівався.
Стрікленд мугикнув увічливим смішком, як ото роблять у відповідь на недотепний жарт, промовчав. Саме прибули нові гості, що вимагали уваги господаря, і він полишив мене без опіки.
Коли все товариство було у зборі та порозсідалось, чекаючи запрошення до столу, я перекидався незначними слівцями з моєю «підопічною» поруч, а нишком думав: скільки-то способів понавигадували цивілізовані люди, щоб нудно марнувати і без того коротке наше життя! Ось іще одне зборисько; дивно:, і нащо було господині запрошувати цих людей? Для чого було їм приходити? їх зібралося десять. Посходилися байдуже і розійдуться радо, аби відбути світський ритуал. Стрікленди були «винні» обід кільком нецікавим особам і запросили їх, а ті — прийшли. Чому? Бо надокучило обідати удвох; чи хай перепочинуть слуги; і ніби не випадає відмовитись; та й треба піти, раз їм «винні» обід.
В їдальні стало тісно. Був тут титулований юрист — королівський радник з дружиною; і урядовий чиновник з дружиною; і сестра місіс Стрікленд та її чоловік — полковник Мак-Ендрю; і дружина депутата парламенту, котрого затримали державні справи, так що довелось запросити мене, — одним словом, респектабельне товариство. Дами манірні, тому не надто виряджені; тепло влаштовані, то вже й не грайливі. Чоловіки випромінювали солідність, а все товариство — самовдоволений достаток.
Заговорили голосніше, ніж звичайно, підсвідомо показуючи, що гостювання проходить як годиться. В кімнаті стало гамірно, проте загальна розмова не клеїлась. Кожен чоловік розмовляв із сусідкою праворуч, коли подавали суп, рибу чи закуску, із сусідкою ліворуч, коли їли печене, солодке чи гостро приправлене. Балакали про політичне становище, гольф, власних дітей та про останню виставку; про картини в королівській академії, погоду і плани на час відпусток. Гамір невгавних розмов наростав, так що місіс Стрікленд могла радіти: званий обід удавсь. Її чоловік був на видноті, як статечний господар. Він говорив ніби й мало, але під кінець я помітив вираз утоми на обличчях дам, що сиділи пообіч нього. Видно, їм випав важкий співрозмовник.
Місіс Стрікленд кілька разів спиняла на ньому тривожний, погляд.
Нарешті вона підвелась і повела дам в іншу кімнату. Стрікленд причинив за нею двері і, перейшовши на другий кінець столу, всівся між королівським радником і урядовим чиновником, відтак поналивав усім вина і роздав сигари. Королівський радник похвалив вино, і Стрікленд сказав нам, де він його дістав. Поговорили про сорти вин і тютюну. Королівський радник розповів про судовий процес, що йому випало вести; полковник — про змагання з поло. Я не мав про що розказати — відмовчувався, нібито зацікавлений розмовами; а що на мене не зважали — придивлявся до Стрікленда. Він був дебеліший, ніж я сподівався. Сам не знаю чому, думав побачити щось непоказне і щупленьке, а він виявився чоловіком міцної важкуватої статури з великими руками й ногами. Незграбний у вечірньому костюмі, він навіював думку, що так виглядав би тут перевдягнений візник. Такий собі чолов’яга років сорока, не гарний з себе, але й не бридкий, бо з правильними, лише завеликими і від того незугарними рисами обличчя, до яких не пасували маленькі сірі чи то голубі очі; рудувате волосся обстриг коротко; не носив ні бороди, ні вусів, і його велике обличчя здавалось неприємно оголеним. Він справляв враження людини пересічної. Не диво, що він змушував місіс Стрікленд ніяковіти. Жінці, що прагнула обертатись у світі мистецтва й літератури, дістався непрестижний чоловік. Йому бракувало не те що світських манер, а й природної товариськості. Не мав він і дивацтв, щоб якось виділитися із загалу. Був просто доброю, нуднуватою, порядною людиною — з тих, що їх хвалять за чесноти і водночас уникають їхнього товариства. А більше — нічого. Хоч він, можливо, й достойний член суспільства, добрий чоловік і батько та чесний біржовик, не варто було витрачати на нього свій час.