7
Спадала спека й суєта лондонського літа, і всі мої знайомі готувалися до виїзду за місто. Місіс Стрікленд вивозила свою родину на узбережжя Норфолка — хай діти покупаються, а чоловік пограє в гольф. Ми розпрощалися до осені. Я теж залишав місто. Напередодні, виходячи з універмагу, ще раз побачив місіс Стрікленд з донькою і сином. Вона, як і я, скуповувала необхідне для від’їзду, і ми знемагали від біганини та задухи. А чому б нам не завернути в парк на морозиво?
Місіс Стрікленд охоче пристала на мою пропозицію. Гадаю, їй кортіло показати своїх дітей. І я побачив, які вони справді гарненькі — кращі, ніж на фотографіях. Мати могла пишатися. Не набагато старший од них, я їх не бентежив, і вони собі весело щебетали про різне. Це були надзвичайно симпатичні нормальні підлітки, і нам було любо у затінку дерев.
Коли через годину вони втиснулися в кеб і покотили додому, я сам потюпав до клубу. Почувався трохи одиноко і не без заздрощів згадував щойно бачену сценку родинного щастя. Така ніжна взаємна прихильність… Розуміються з півслова і, на превелику спільну втіху, жартують про щось своє, недоступне сторонньому… Можливо, Стрікленд і нудний на мірку майстрів жонглювання словами, зате він розумно вписується у своє оточення, і в цьому — запорука не тільки пристойного благополуччя, а й щастя. Яка чарівна жінка місіс Стрікленд, а вона ж його кохає. В моїй уяві вимальовувалось їхнє спільне життя. Нічим не скаламучене, чесне, порядне життя, сповнене самоочевидного смислу, що його втілюють милі підростаючі діти; достойний внесок у продовження загальноприйнятих традицій свого народу і свого оточення. Непомітно вони постаріють; побачать, як дійдуть розважного віку їхні дати і в належну пору одружаться; син — із вродливою дівчиною, майбутньою матір’ю здорових дітей; донька — з мужнім красенем, певно, військовим; нарешті, втішаючись достатком, вони з гідністю одійдуть од справ і, оточені любов’ю нащадків, проживши щасливо й корисно свій вік, у глибокій старості зійдуть у могилу.
Такою має бути повість про незчисленні подружні пари, і є людська принада в її перипетіях. Вони нагадують тиху річечку, що м’яко в’ється між зеленими лугами в затінку лагідних дерев і, зрештою, впадає в безмежне море; а те море таке незворушне, таке мовчазне і байдуже, що раптом вас огортає неясна тривога. Якийсь-то сучок у моїй природі, затверділий вже і в ті давні роки, примушував мене відчувати в такому існуванні, котре є долею переважної більшості, певну порожнечу. Хоч я й визнавав його суспільну цінність, бачив його впорядковане благополуччя, — моя природа поривалась до незвіданої свободи. Безхмарні радощі мене насторожували, а небезпеки — вабили. В душі я вже не лякався ні гострих скель, ні зрадливих мілин, тільки б переміна — переміна і захват від Несподіваного.
8
Перечитую, що написав про родину Стріклендів, і бачу: якісь вони у мене тьмяні. Не вдалося надати їм таких прикмет, щоб на сторінках книжки вони зажили власним життям. Чи не упустив я чого? Морочу собі голову, силкуючись пригадати, що́ в них було неповторного.
Докинути кілька характерних слівець, вказати на чудну звичку — тоді б мої герої увиразнились. А так — ледь проступають, невіддільні від тла, мов постаті на ви цвілому гобелені, що здаля зливається у приємно забарвлену пляму. Таке, а не інакше справляли вони враження — ото все моє виправдання. Ідеться про тьмяність, притаманну тим людям, котрі не можуть бути чимось більшим, ніж часточкою суспільного організму, котрі тільки в ньому і завдяки йому існують. Вони, мов клітини в тілі, істотні, поки здорові і мають певний сенс для цілого.
То була пересічна буржуазна родина. Приємна і гостинна жінка з невинною фантазією, що поривала її у світ дрібних літературних знаменитостей; нуднуватий чоловік, який виконував свій обов’язок у тій життєвій царині, де з ласки провидіння він опинився; двоє симпатичних здорових дітей; що може бути більш пересічне? Не знаю, чи була у них яка-небудь оригінальність, щоб зацікавити стороннього.
Згадуючи подальші події, запитую себе: та невже я був такий телепень, що не міг помітити у Чарлза Стрікленда бодай що-небудь незвичайне? За роки, що спливли відтоді, я таки поповнив свої знання про людей; але навіть якби й на час мого першого знайомства із Стріклендом у мене був теперішній досвід, то навряд чи думав би я про нього інакше, ніж тоді. Зате сьогодні, коли я знаю, що людську вдачу наперед не збагнеш, — така новина вже не приголомшила б мене, як тоді, коли ранньої осені я повернувсь у Лондон.