І дня не минуло, як я зустрів на Джермін-стріт Розу Вотерфорд.
— Ви така окрилена сьогодні, — зауважив я. — Що сталося?
Вона посміхнулась, і в її очах застрибали злі бісики. Не інакше, перехопила скандальну плітку про когось із друзів, і вже виграє в ній бриклива літераторка.
— А ви ж то були знайомі із Чарлзом Стріклендом?
Не тільки її обличчя, вся вона аж бриніла. Знайомі? Ну і що? Подумалося: чи то бідолашний збанкрутував на біржі, чи, може, його переїхав омнібус?
— Який жах! Він утік від своєї дружини.
Певно, міс Вотерфорд відчула, що такій темі не віддаси належного на тротуарі Джермін-стріт, і, як істинний митець, приголомшила мене голим фактом та докинула, що більше нічого не знає. Це здавалось не схожим на неї, бо в таких справах їй не було стриму. Але вона затялася.
— Кажу вам: більше нічого не знаю! — повторила у відповідь на мої схвильовані запитання. Відтак, весело повівши плечем, додала: — Гадаю, в одній із кав’ярень коло біржі якась офіціанточка теж зникла.
Міс Вотерфорд сяйнула до мене посмішкою і, заявивши, що поспішає до дантиста, легкою ходою пішла собі далі. Її новина не так прикро вразила, як зацікавила мене. У ту пору мій життєвий досвід був ще мізерний, тому й дивувало, що мої знайомі можуть поводитися так, як у книжках. То вже з часом я, признатися, звик до подібного в своєму оточенні. А тоді це мене навіть приголомшило. Стріклендові було добрих сорок років. Здавалося ганебним, що в такому віці дають серцю волю. Позираючи на людей статечного віку з висот своєї юначої самовпевненості, я вважав, що для чоловіка тридцять п’ять років — це крайня межа, по той бік якої не можна закохуватися, не шиючись у дурні. А тут ще виникла особиста незручність. Ще дорогою в Лондон я напросився до місіс Стрікленд на чай — послав їй листа з припискою: у такий-то день, коли вона не попередить, що не можна, завітаю до неї сам. Якраз настав той день, а від місіс Стрікленд не було звісток. Хоче вона мене бачити чи ні?
У перші хвилини потрясіння, може, забула про мій лист. Нерозумно з’являтися без її дозволу. Але коли вона бажає тримати все у таємниці, тоді нетактовно і порушувати обіцянку — виказувати, наче я знаю, що сталось. Однаково нестерпно ображати почуття милої жінки і нав’язуватися не в пору. Відчував, що вона страждає,! не хотів дивитись на горе, якому не міг зарадити; водночас соромивсь признатися собі — кортіло побачити, як воно на неї діє. Я вагався.
Зрештою, надумав: прийти, мов нічого не було, і передати покоївці, щоб запитала, чи зручно місіс Стрікленд прийняти мене. Її воля, хай відмовить. Але коли покоївка почула заготовлені слова і лишила мене чекати в темному передпокої, — невимовно збентежений, я ледве стримувався, щоб не втекти. Вернулася покоївка. До моєї розтривоженої уяви вже сама її постава промовляла про домашнє лихо.
— Прошу, пройдіть сюди, сер.
Вона провела мене у вітальню, де панував напівморок. Місіс Стрікленд сиділа спиною до приштореного вікна, а її свояк полковник Мак-Ендрю стояв коло каміна, гріючи спину від незапаленого вогню. Здавалось, я потрапив сюди страшенно не до речі: захопив їх зненацька, стовбичу, бо місіс Стрікленд забула відігнати мене заздалегідь, і моя настирливість обурює полковника Мак-Ендрю.
— А я думав — ви й не чекали мене! — хотілося, щоб це пролунало безтурботно.
— Ні, чекала! Хвилиночку. Зараз Енні принесе чаю.
Сутінки штор не могли приховати, що її обличчя геть опухло від сліз. Воно й раніш було не зовсім свіже, а зараз стало землистим.
— Ви ж пам’ятаєте чоловіка моєї сестри? Минулого літа ви знайомилися у нас на обіді.
Ми потиснули один одному руки. Від збентеження я не міг і слова мовити. Місіс Стрікленд виручила: попросила розповісти, як відпочивалось улітку. Це трохи підтримало розмову, поки принесли чай. Полковник замовив собі віскі з содовою.
— Ви, Амі, теж випили б чарку…
— Ні, краще чаю.
То був перший тривожний знак. Вдаючи незворушність, я забавляв господиню розмовою. Полковник стояв спиною до каміна і мовчав. Обмірковуючи, як би то чемно розпрощатися і піти, я дивувався, нащо вона мене сюди пустила. У кімнаті бракувало квітів та оздоб, що їх повиносили на літо і не повернули на місце. Від колишнього веселого затишку віяло безрадісною пусткою. Огортало дивне почуття, ніби за стіною лежить мрець. Я допив чай.
— Може, закурите? — запропонувала місіс Стрікленд.
Вона повела очима, шукаючи звичну шкатулку, і не знайшла.
— Жаль — нема!