І раптом розридалась і вибігла з кімнати.
Вражений, я здогадався, що не було сигарет, бо їх завжди приносив чоловік. Примарний спомин про нього і відчуття втрати звичного затишку завдали їй нестерпного болю. Вона раптово усвідомила, що її попереднє життя кануло в прірву. Годі було розігрувати товариське чаювання.
— Дозвольте, може, я піду? — встаючи, я обернувся до полковника.
— Ви, певно, чули, що той мерзотник покинув її?! — полковник і собі вибухнув.
Я зам’явся:
— Знаєте, як люди пліткують… чув, ніби щось негаразд…
— Дременув у Париж з полюбовницею! Лишив Амі без грошей.
— Мені дуже, дуже жаль, — мовив я, не знаючи, що б сказати іще.
Полковник одним ковтком вихилив чарку. То був високий худий чоловік років за п’ятдесят, сивоволосий, з обвислими вусами. У нього були голубі вицвілі очі й кволі губи. Згадався дурнуватий вираз його обличчя під час попередньої зустрічі. Тоді він хвалився, що впродовж десяти років до виходу у відставку по три дні на тиждень грав у поло.
— Певно, місіс Стрікленд не хоче, щоб її зараз тривожили, — озвався я. Будь ласка, перекажіть їй, що мені невимовно жаль і я радий допомогти чим тільки зможу.
Він не слухав.
— Просто не знаю, як їй бути. А ще ж діти! Вони що — святим духом житимуть?! Сімнадцять років!
— Як-то сімнадцять?
— А так: відколи побралися! — викрикнув полковник. — Усі ці роки я тільки й терпів його, що то свояк. Ви хіба не бачили? Він же не джентльмен! Вийшла за такого — і на тобі!
— Хіба це… розрив?
— Так! Тільки одне: хай розлучається з ним, і годі! Я саме про це говорив, коли ви увійшли. Негайно, кажу, подавайте заяву, люба Амі! Так велить обов’язок. Задля себе, задля ваших дітей. І хай-но потрапить він мені до рук — поб’ю так, що живого місця на ньому не буде.
Я подумав, що полковникові не так-то й легко здійснити погрозу — в пам’яті постала дебела постать Стрікленда. Довелось промовчати. Прикро, коли у покривджених чеснот немає могутньої караючої десниці для негайної розправи над грішником. Я знову поривався піти, коли увійшла місіс Стрікленд. Вона вже витерла очі і припудрила носа.
— Пробачте, що я не втрималася. Добре, що ви не пішли.
Вона сіла. Я не знав, що й казати, соромлячись втручатися в чуже життя. Тоді я ще не знав про непереборний потяг жінок розводитися про власні інтимні справи з кожним, хто побажає вислухати. Місіс Стрікленд начеб насилу вимовила:
— Скажіть, про це вже говорять?
Не чекав, що вона відразу почне так, мов я вже знаю про її горе.
— Я щойно повернувсь у Лондон. Бачив тільки Розу Вотерфорд.
Місіс Стрікленд сплела пальці рук.
— Перекажіть мені точно, що́ вона сказала, — мовила з притиском.
Коли я завагався, додала:
— Я це особливо хочу почути…
— Ви ж її знаєте — торохтійка, яких мало. Говорила, ніби вас покинув чоловік.
— І то все?
Не зважившись повторити прощальну згадку Рози Вотерфорд про офіціанточку, я збрехав.
— А не казала, що він поїхав з кимось?
— Ні.
— То все, що я хотіла знати.
Здивований, я подумав: тепер принаймні можна розпрощатися. Вона подала мені руку, і я запевнив, що буду завжди радий стати їй у пригоді. Вона кволо посміхнулась.
— Дуже вам дякую. Але навряд чи зарадить мені хто-небудь.
Од соромливості у мене не знайшлося слів для виразу співчуття, і я повернувся, щоб попрощатися з полковником. Але той не подав мені руки.
— Я теж іду. Якщо ви — на Вікторія-стріт, то нам по дорозі.
— Гаразд, — сказав я, — ходімо.
9
— Таке нещастя! — почав він, тільки-но ми опинились на вулиці.
Я зрозумів: він вийшов зі мною пережовувати те, про що годинами дискутував з місіс Стрікленд.
— Розумієте, нам нічого не відомо про ту жінку. Знаємо тільки, що мерзотник утік до Парижа.
— А я думав: таке злагоджене подружжя…
— Так воно й було!. Амі щойно казала мені, наче б вони ні разу не сварились, відколи побралися. Ви знаєте Амі; нема в світі лагіднішої жінки.
Така довірливість додала мені відваги:
— Кажете, вона нічого не запідозрювала?
— Анітрохи! Весь серпень вони удвох разом з дітьми відпочивали біля моря, і він був такий, як завжди. Я з дружиною ще навідався до них на кілька днів і грав з ним у гольф. У вересні він повернувся до Лондона, бо у відпустку йшов його компаньйон. Амі й діти лишилися на узмор’ї. Там вони арендували котедж на півтора місяця. Під кінець терміну вона попередила в листі про день повернення у Лондон. Відповідь прийшла з Парижа. Він написав, що більше з нею не житиме.