Бідолашний, милий, дурненький Елліот! Видно було, що йому аж ніяк не дожити до такого віку.
До червня я накидав чорновий варіант книжки й дозволив собі відпустку. Впакувавши валізку, я сів на яхту, якою ми влітку їздили купатися в бухту Де-Фосс, і поплив попід берегом у напрямку Марселя. Слабенький бриз іноді вщухав зовсім, і наш моторчик чахкав чи не всю дорогу. Одну ніч простояли в Каннах, другу — в Сент-Максімі, третю в Санарі й так добулися до Тулона. Цей порт я люблю здавна. Кораблі французького військового флоту надають йому вигляду романтичного й веселого заразом; я ладен годинами, не втомлюючись, блукати по його старовинних вуличках. Довго тиняюся по набережній, спостерігаючи, як матроси, звільнені на берег, прогулюються парами або з дівчатами, як цивільні походжають туди-сюди, мовби їм тільки й діла, що вигріватися на сонечку. А через усі ці кораблі й катери, що розвозять метушливу юрбу в різні кінці просторої гавані, Тулон видається кінцевим пунктом, де сходяться всі дороги світу, і, коли сидиш у кав’ярні, засліплений блиском моря й неба, уява носить тебе на своїх крилах до найвіддаленіших куточків землі. То прибиваєшся в пірозі до коралової відмілини, облямованої кокосовими пальмами, десь у Тихому океані, то сходиш по трапу на пристань в Рангуні, де тебе дожидають рикші, то з верхньої палуби стежиш за галасливою юрбою негрів, коли твій пароплав швартується до пірса в Порт-о-Пренсі…
Ми прибули в Тулон о підобідній годині, а десь о третій я зійшов на берег і звільна пішов по набережній, розглядаючи вітрини крамниць, людей, що йшли мені назустріч, та людей, що сиділи під дашками в кав’ярнях. Раптом я побачив Софі, і тої ж миті й вона мене побачила. Вона усміхнулась і привіталася. Я зупинився і потис їй руку. Вона сиділа сама за столиком, а перед нею стояла порожня склянка.
— Сідайте, вип’ємо, — запросила вона.
— Я пригощаю, — сказав я, сідаючи на стілець.
На ній був смугастий, синьо-білий тільник французьких матросів, ясно-червоні жіночі штани й сандалії, крізь які проглядали фарбовані нігті великих пальців. Вона була без капелюшка, й коротко підстрижене, завите волосся мало колір золота, блідого-блідого, аж сріблястого. Була вона так само дуже розмальована, як і тоді, коли ми здибали її на вулиці Лапп. Кілька блюдець на столі свідчили про те, що вона встигла випити не раз по одненькій, але ще не захмеліла. І начебто рада була мене бачити.
— Як там вони всі в Парижі? — спитала вона.
— Та ніби нівроку. Я не бачив їх від того дня, коли ми всі снідали в «Ріці».
Вона випустила через ніс цілу хмару диму й засміялась.
— А я так і не вийшла заміж за Ларрі.
— Знаю. А чому?
— Дорогенький, коли дійшло до діла, я вирішила: ні, дякую, не буду я корчити Марію Магдалину з таким Ісусом Христом.
— Чому ви передумали в останню хвилину?
Софі насмішкувато глянула на мене. Зухвало задерта голова, пласкі груди й вузькі стегна, та ще це вбрання — чистий тобі хлопчина-збитошник: але треба визнати, що отак вона була куди привабливіша, ніж у тій жалюгідній червоній сукні з провінційною претензією на вишуканість, у якій я бачив її востаннє. Обличчя й шия в неї дуже засмагли, й, хоч на коричневій шкірі рум’яна й наведені чорні брови виглядали особливо нахабно, та вся ця її вульгарність була не без певної знади.
— Хочете, щоб я вам розказала?
Я кивнув головою. Офіціант приніс мені пива, їй — коньяку із зельтерською. Вона закурила від недокурка щойно викуреної сигарети.
— Я три місяці й краплі не ковтнула. I не курила. — Вона перехопила мій трохи здивований погляд і засміялась. — Я не про сигарети. Про опій. Почувалася жахливо. Іноді, коли зоставалась сама, криком кричала. І все було повторюю: «Я цього не витерплю, не витерплю!» Поки Ларрі зі мною, то ще сяк-так, а як його нема — пекельні муки.
Я весь час дивився на неї, а коли вона згадала про опій, придивився пильніше й помітив крихітні, мов мачинки, зіниці — ознака того, що тепер вона курить опій достеменно. Очі її сяяли зеленим блиском.
— Ізабелла замовила для мене вінчальну сукню. Знати б, де та сукня нині. То був шик. Ми домовилися, що я заскочу до неї і разом поїдемо до Моліне. Що й казати, на лахах вона знається. Тож прийшла я до неї, а слуга їхній каже, мусила Ізабелла повести Джоун до зубного лікаря й просила переказати, що скоро повернеться. Я пройшла у вітальню. Там було ще не прибрано після кави, і я спитала того слугу, чи не можна випити чашечку. Тільки кава мене тоді й рятувала. Він сказав, що зараз принесе, й позабирав порожні чашки й кавник. Лишилась таця, а на ній пляшка. Я придивилася до неї і впізнала — те саме польське зілля, про яке ви всі балакали в «Ріці».