— І як пояснив це?
— У тому-то, чоловіче, й річ, що ніяк! Я сам бачив: записка на десять рядків.
— Та що ви кажете!
Наша розмова обірвалась, бо саме переходили рухливу вулицю. Те, що я почув, здавалося неймовірним. Подумав — у місіс Стрікленд були причини приховати щось від свояка. Бо ж ясно: коли чоловік кидає жінку після сімнадцяти років подружнього життя, то вона не могла десь бодай не відчути, що між ними не все гаразд… Полковник наздогнав мене.
— Що йому пояснювати, коли він злигався з іншою?! Певно, вирішив, що ми й без нього з’ясуємо! Теж — тип!
— Які наміри у місіс Стрікленд?
— Найперше нам треба зібрати докази. Я поїду в Париж.
— А як з його роботою на біржі?
— Отут-то він виявився найхитрішим! Крадькома готувався цілий рік.
— Чи хоч повідомив свого компаньйона, коли їхав?
— Де там!
Полковник майже не мав уявлення про біржові справи, а я й поготів не уявляв, як то Стрікленд зумів утекти від комерції; його компаньйон, певно, лютує й погрожуватиме судом. Поки влагодять, доведеться витратити з півтисячі фунтів.
— Добре, хоч хатні речі записано на ім’я Амі! Вони таки залишаться при ній.
— Ви хотіли сказати, що у неї більш нічого нема?
— Саме так! Тільки те, що в хаті, і грішми сотні дві-три.
— З чого ж їй жити?
— А бог його знає!
Справа, видно, ускладнювалася. Полковникове обурення і пусті викрики не тільки нічого мені не прояснили, а ще й забили памороки. Тому я зрадів, коли він, зиркнувши на годинник над універмагом армії й флоту, раптом розпрощався. Він поспішав до свого клубу грати в карти, а я попрошкував через Сент-Джеймський парк.
10
Через день місіс Стрікленд передала мені записку з проханням зайти до неї під вечір. Я застав її саму, вбрану в чорну аскетично строгу сукню, що виражала скорботу. Я наївно здивувався, як вона — справді прибита горем — подбала, відповідно до своїх уявлень, щоб одяг пристойно відповідав її станові.
— Ви казали, що бажаєте допомогти мені, якби попросила, — почала вона.
— Звичайно!
— Що, коли б ви з’їздили в Париж і зустрілися з Чарлі?
— Я?!
Оце вже була несподіванка. Я тільки раз його й бачив і не уявляв, чого від мене хочуть.
— Туди збирається Фред, — провадила вона (Фредом звали полковника Мак-Ендрю). — Але було б краще, якби поїхала не така людина… Фред тільки пошкодить. А кого попросити — не знаю…
Голос її затремтів. Вагаючись, я почував себе нелюдом.
— З вашим чоловіком ми ледь перемовилися словом. Він забув мене і, напевно, пошле до біса.
— Вам — байдуже, — мовила вона, посміхнувшись.
— І що мені там, власне, робити?
Місіс Стрікленд прямо не відповіла.
— Гадаю, навіть краще, що ви йому чужі. Фреда він завжди недолюблював, мав його за дурня; бачите, у Чарлі антипатія до військових. Фред спалахне, почнеться сварка, і все стане ще гірше. А вас він вислухає, коли скажете, що приїхали від мене.
— Я й з вами знайомий недавно, — одказав я. — Не збагну, як у таких випадках помогти, коли не знаєш подробиць. А розпитувати про них не випадає. Чому б вам самій не зустрітися з чоловіком?
— Забуваєте, що він не один.
Я прикусив язика. Уявилося: приїжджаю до Стрікленда, передаю візитку, і він виходить до мене, тримаючи її кінчиками пальців.
— Чому мені випала така честь?
— Я приїхав поговорити відносно вашої дружини.
— Он як! Коли ви станете трошки старший, то, безсумнівно, вам піде на користь наука не втручатися в чужі справи. А поки що, коли ваша ласка, озирніться ліворуч: двері там. Бувайте здорові!
Нелегко буде вберегти власну гідність у такій сцені, і — господи! — як я шкодував, що не повернувся до Лондона пізніше, коли місіс Стрікленд уже влагодить свої проблеми. Крадькома глянув на неї. Вона поринула в роздуми. Згодом звела на мене очі, глибоко зітхнула і всміхнулася.
— Усе це так несподівано, — мовила. — Сімнадцять років прожили разом. Я собі не уявляла, що Чарлі може кимось захопитися. Нам удвох завжди було так добре; дарма, що у мене є багато уподобань, котрих він не поділяв.
— Ви вже знаєте, хто… особа, яку він… — мені забракло належного виразу, — з якою він… поїхав?
— Не знаю. Схоже, що й ніхто не знає. Просто неймовірно. Коли чоловік закохується, то їх, звичайно, десь помічають удвох, в ресторанах абощо; до жінки йдуть знайомі і розповідають. Я ж не мала ні однісінького попередження. Та його записка — як грім з ясного неба. Думала — він такий щасливий…
Сказавши це, вона, бідненька, сплакнула, і мені стало невимовно жаль її. Але незабаром угамувалась.