— Зубрівка. Так, пригадую, Елліот пообіцяв прислати кілька пляшок для Ізабелли.
— Ви всі тоді вихваляли її аромат, і мені стало цікаво. Я витягла корок і понюхала. І справді — запах божественний. Я закурила. Потім слуга приніс кави. Скільки базікають про французьку каву, ну й хай п’ють її французи собі на здоров’ячко, але мені давайте американської. Це єдине, за чим я тут нудьгую. Проте в Ізабелли кава була непогана; я так кепсько почувалась, а випила чашку і звеселіла. Знов дивлюся на ту пляшку — стирчить перед очима. Спокуса була жахлива, та я вирішила: хай їй всячина, не буду думати, і знов закурила. Я думала, Ізабелла от-от прийде, а її все не було, і я страшенно занервувала — терпіти не можу, коли мене змушують чекати, а в кімнаті й почитати не було чого. Почала ходити по кімнаті, розглядаю картини, а та клята пляшка так і стоїть перед очима. Тоді я подумала — наллю в чарку й подивлюся. У неї колір був такий гарний.
— Блідо-зелений.
— Авжеж. Дивно, але колір у неї точнісінько такий, як і запах. Така ніжно-зеленава буває серцевинка білої троянди. Мені конче захотілося перевірити: чи й смак у неї такий самий? Думаю, не зашкодить, як вип’ю крапельку, і тільки хотіла пригубити, як почула гамір, подумала, що то Ізабелла, й перехилила чарку, щоб не попастись на гарячому. Але то була не Ізабелла. Ох, і добре ж мені стало! Жодного разу не було так, відколи я зареклася пити. Неначе вдруге на світ народилась. Якби Ізабелла була прийшла тоді, я нині, певне, була б замужем за Ларрі. Цікаво, і що б то воно вийшло?
— А вона не прийшла?
— Ні. Я страх як розсердилася на неї. За кого вона мене має, що змушує стільки чекати? Дивлюсь — аж чарка знов повна. Мабуть, я сама й налила, але, хочете вірте, хочете ні, не помітила коли. Не виливати ж її назад, у пляшку, ну, то я й перехилила. Що й казати, смак розкішний. Я почулася зовсім іншою людиною. Хотілося сміятись. Три місяці я не знала того відчуття. Пам’ятаєте, той дідок розказував, що бачив, як у Польщі її п’ють склянками й хоч би скривились? Що ж, думаю, невже я гірша за якогось там польського сучого сина, та й, лихо його бери, пропав кінь, пропадай і батіг. Виплеснула кавову гущу в камін і налила в чашку по вінця. Щось плещуть про нектар — куди тому нектару! Далі я не дуже добре пам’ятаю, що було, та поки я отямилась, у пляшці зосталось на самому денці. Тоді я подумала: треба вшиватись, поки не застала мене Ізабелла. А вона трохи не заскочила мене. Тільки я вийшла на сходовий майданчик, чую внизу голос Джоун. Я помчала нагору східцями, переждала, поки вони зайшли в помешкання, а тоді стрімголов кинулася вниз і — шусть в таксі. Звеліла водієві гнати чимдуж, а коли він спитав куди, зареготала йому просто в обличчя. Настрій був у мене розчудесний.
— І ви повернулися до себе додому? — спитав я, хоч і знав, що туди вона не верталась.
— Дурна б я була! Я ж знала, що Ларрі кинеться мене шукати. Я в жодне із своїх улюблених пристановищ не зважилась поткнутись, а подалася до Хакіма. Знала, що де-де, а там Ларрі мене не знайде. Та й покурити кортіло.
— А хто такий Хакім?
— Хакім — це алжирець, він завжди може дістати опію, було б чим заплатити. Він був добрий мій приятель. Що завгодно дістане вам — хлопця, чоловіка, жінку, негра. У нього завжди є з півдесятка алжирців на побігеньках. Я пробула там три дні. Сама не пам’ятаю, скількох мужчин тоді перепробувала. — Вона захихотіла. — Усіх фасонів, розмірів і кольорів. О, я там надолужила згаяне. Але, знаєте, мені було страшно. В Парижі я не почувалася в безпеці, боялася, коли б Ларрі не знайшов мене, та й гроші в мене кінчились, адже тим виродкам треба платити, щоб вони лягли з тобою. Отож я забралася звідти, заїхала до себе на Квартиру, тицьнула консьєржці сто франків і звеліла, коли хто мене питатиме, казати, що я виїхала. Спакувалась і того ж вечора сіла на поїзд до Тулона. Аж тут я вільно зітхнула.
— І відтоді ви весь час тут?
— Атож, і тут лишуся. Опію — скільки душа забажає, матроси привозять зі Сходу, добрий товар, не та погань, що продають у Парижі. У мене кімната в готелі, «Комерція і флот», знаєте? Зайдеш туди ввечері, і вже в коридорі тебе огорне особливий той запах. — Вона хтиво втягла носом повітря. — Солодкавий такий, гострий, і ти вже знаєш, що по всіх номерах курять, і на душі стає затишно та любо. І нікому немає діла, кого ти ведеш до себе. А о п’ятій ранку в двері загрюкають, щоб матросики, кому треба на корабель, не спізнилися, так що й цим клопотатися не треба. — І раптом, без будь-якого переходу: — Я бачила вашу книжку в книгарні тут, на набережній. Аби знаття, що стріну вас, була б її купила, дала б вам надписати.