І справді, коли я проходив повз книгарню, то завважив у вітрині серед інших новинок недавно виданий переклад одного з моїх романів.
— Навряд чи це вас дуже зацікавить, — сказав я.
— Чому ви так думаєте? Щоб ви знали, я вмію читати.
— І писати, здається, теж?
Вона зиркнула на мене й засміялась.
— Так, я писала вірші в дитинстві. То були, мабуть, жахливі нісенітниці, але мені вони здавалися гарними. Це вам, певне, Ларрі розказав. — На мить вона принишкла. — Життя, хоч з якого боку глянь, кепська штука, та, якщо в ньому є крихта радості, то треба бути несосвітенним дурнем, щоб не скористатися нею. — Вона задерикувато закинула назад голову. — То ви надпишите книжку, якщо я куплю?
— Я завтра їду звідси. Якщо ви справді хочете книжку, я занесу примірник вам у готель.
— Це було б просто чудово.
Цієї хвилини до причалу підійшов військовий катер, і з нього на берег висипала юрба матросів. Софі окинула їх поглядом.
— Онде мій любчик. — Вона помахала комусь рукою. — Можете поставити йому склянку вина, а тоді краще вшивайтеся. Він у мене корсиканець і ревнивий, як наш давній друг Єгова.
Молодик рушив був до нас, зупинився, побачивши мене, та коли Софі ще раз запросила його помахом руки, підійшов до нашого столика. Він був високий, смаглявий, чисто виголений, з чудовими темними очима і з чорним, аж синювато-лискучим, хвилястим чубом. З лиця йому було двадцять, не більше. Софі відрекомендувала мене йому як американця, друга її дитинства.
— Дурний, як пень, але ж гарний, — сказала вона мені.
— Вас, бачу, вабить розбишацький тип?
— Що більший розбишака, то кращий.
— Глядіть, одного чудового дня вам переріжуть горлянку.
— А чом би й ні? — осміхнулася вона. — Туди й дорога поганому плоду.
— А може, перейдемо на французьку? — різко мовив матрос.
Софі обернулася до нього з посмішкою, в якій прозирала глузливість. По-французькому вона розмовляла шпарко, з відчутним американським акцентом, що надавав непристойним виразам, якими вона пересипала свою мову, невідпорно-кумедного звучання.
— Я сказала йому, який ти вродливий, але сказала це по-англійському, щоб пощадити твою скромність. — Вона обернулася до мене. — А дужий він який! М’язи — як у боксера. Помацайте.
Ці її лестощі враз розвіяли матросову похмурість, і він, самовдоволено усміхаючись, напружив руку, так що випнулися могутні біцепси.
— Мацайте, — мовив він. — Ну ж бо, мацайте.
Я послухався і висловив захоплення, якого від мене сподівались. Ми ще трохи побалакали, а тоді я заплатив за напої і підвівся.
— Мені час іти.
— Дуже приємно було зустріти вас. Не забудьте про книжку.
— Не забуду.
Я потис обом їм руки й пішов геть. Дорогою зайшов до книгарні, купив свій роман і надписав на титульній сторінці ім’я Софі та своє. Потім, оскільки мені чомусь пригадався перший рядок із Ронсарового[69] милого віршика, що ввійшов до всіх антологій, а нічого іншого не спадало на думку, я дописав:
Я заніс книжку до готелю. Він стоїть на набережній, і я не раз там зупинявся. Коли на світанку вас будить ріжок, що скликає матросів назад на кораблі, сонце підіймається з імли над водною гладінню гавані й кораблі, оповиті серпанком, видаються казковими привидами. Наступного дня ми відпливли до Кассі, де я закупив вина, а потім до Марселя, де треба було забрати замовлене раніше нове вітрило. За тиждень я знов був дома.
VII
На мене чекала записка від Жозефа, Елліотового камердинера, з повідомленням, що Елліот занедужав і хотів би побачити мене, тож наступного дня я подався в Антіб. Перш ніж провести мене нагору до спальні свого пана, Жозеф розповів мені, що в Елліота був напад уремії і лікар вважає його стан тяжким. Цього разу напад минувся і хворому вже краще, але нирки його серйозно уражені, й він ніколи не видужає цілком. Жозеф служив Елліотові сорок років і служив віддано, але, хоч мова його була скорботна, у всьому його вигляді прозирала внутрішня втіха — та, що охоплює часто слуг, коли в господаревім домі скоїться лихо.
— Ce pauvre monsieur[71], — зітхнув він. — Були в нього, звісно, свої химери, проте душу він мав добру. Рано чи пізно, всі ми помремо.
69
французький поет XVI століття. Очолював поетичне об’єднання «Плеяда», що стояло на засадах збагачення національної літератури надбанням і здобутками літератур Стародавньої Греції та Риму.