Він говорив так, ніби Елліот уже лежав при смерті.
— Я певен, що він подбав про ваше майбутнє, Жозефе, — сказав я сердито.
— Треба сподіватись, — відгукнувся він сумовито.
Я непомалу здивувався, заставши Елліота веселого та бадьорого. Дарма що блідий, дуже постарілий, він був у доброму гуморі. Виголений, охайно зачесаний, він лежав у голубій шовковій піжамі, на кишені якої вигаптувані були його ініціали з графською короною. Ті самі ініціали, але більші й знову ж таки з короною, прикрашали край відгорнутого на ковдру простирадла.
Я спитав, як він почувається.
— Чудово, — відповів він жваво. — Трохи занедужав — ото і все. За кілька днів знов буду здоровісінький. В суботу у мене снідає великий князь Димитрій, і я заявив моєму лікареві, хай до того дня неодмінно поставить мене на ноги.
Я пробув у нього півгодини й, виходячи, попросив Жозефа повідомити мене, якщо Елліотові погіршає. А через тиждень, приїхавши на сніданок до одного з моїх сусідів, я мало не впав від подиву, заставши його там серед інших гостей. Вбраний в усе чорне, він був блідий, як смерть.
— Вам не слід було їхати з дому, Елліоте, — сказав я.
— Пусте, мій любий друже. Фріда запросила принцесу Мафальду, й не міг же я кинути бідолашну Фріду напризволяще. Адже я знався з італійською королівською родиною багато років, ще відтоді, як покійна Луїза була на дипломатичній службі в Римі.
Я не знав, чи захоплюватися його нездоланним духом, чи журитися, що в такі літа, уражений смертельною недугою, він усе ще одержимий пристрастю до вищого світу. Подивитись отак на нього, то й не скажеш, що це хвора людина. Як бува вмирущий актор забуває на час про свої муки та болі, хай-но затримується і вийде на сцену, так і Елліот із звичною впевненістю грав свою роль витонченого царедворця. Він був безмежно люб’язний, виявляв кому треба увагу, що переходила в лестощі, розважав обраних своїм незлостивим лихослів’ям, на яке був мастак. Здається, я ще ніколи не бачив, щоб він виявляв свої світські таланти з таким блиском. Коли її королівська високість відбула (варто було бачити, як граційно Елліот їй вклонився, поєднавши в цьому жесті повагу до її високого рангу з дідівським захопленням красивою молодою жінкою), я не здивувався, почувши, як господиня дому сказала йому, що він був душею товариства.
Через кілька днів він знов опинився в ліжку, й лікар заборонив йому виходити з кімнати. Елліот нетямився з люті.
— І треба ж трапитися цьому саме тепер! Коли ще буде такий блискучий сезон…
І він швидко перелічив чимало ваговитих персон, що перебували того літа на Рів’єрі.
Я перевідував його по два рази на тиждень. Він лежав коли в ліжку, а коли в шезлонгу, вбраний в розкішний халат. Тих халатів у нього, здавалось, був невичерпний запас, бо я жодного разу не бачив його в одному й тому самому. Якось, уже на початку серпня, я застав його незвично мовчазного. Жозеф, відчиняючи мені двері, сказав, що Елліот сьогодні начебто почувається ліпше, і мене вразила така його млявість. Я спробував розважити його якимись місцевими плітками, але це його не зацікавило. Брови насуплені, обличчя похмуре — це був не той Елліот, якого я знав.
— Ви будете на прийомі в Едни Новемалі? — раптом запитав він.
— Ні, звичайно.
— Вона вас запросила?
— Вона всю Рів’єру запросила.
Принцеса Новемалі була неймовірно багата американка, що вийшла заміж за італійського принца — не простого князька, яких в Італії хоч греблю гати, — а за найголовнішого в славетному роду, нащадка кондотьєра, котрий в шістнадцятому сторіччі втяв собі ціле князівство. Була вона вдова, літ шістдесяти, й, коли фашистський уряд зажадав надто велику, на її думку, частку її американських прибутків, вона виїхала з Італії й побудувала собі в чудовій місцині біля Канн флорентійську віллу. Мармур для обличкування стін у просторих вітальнях вона вивезла з Італії, стелі їй розмалювали зарубіжні художники. Її картини й бронзові статуї всі були щонайвищої якості, обстава така розкішна, що це мусив визнати навіть Елліот, не любитель італійських меблів. Її сад чарував око, а плавальний басейн вартий був, певне, цілого маєтку. Гості в неї не переводились, до столу рідко сідало менше, ніж двадцятеро. Тепер вона задумала влаштувати маскарад у ніч серпневої повні, й хоч до нього лишалося ще три тижні, на Рів’єрі тільки й мови було, що про це святкування. Мав бути феєрверк, із Парижа прибував негритянський оркестр. Вигнані монархи із заздрісним захопленням переказували одне одному, що на цей вечір вона витратить більше грошей, ніж вони можуть дозволити собі прожити за рік.