Вони казали: «Це по-королівському».
Вони казали: «Це божевілля».
Вони казали: «Це несмак».
— А який ви одягнете костюм? — поцікавився Елліот.
— Я ж казав вам, Елліоте, що не поїду. Невже ви думаєте, що я в мої літа виряджуся в маскарадний костюм?
— Вона мене не запросила, — мовив він хрипким голосом і звів на мене страдницький погляд.
— Та ще запросить, — заспокійливо сказав я. — Мабуть, іще не всі запрошення розіслано.
— Ні, не запросить, — голос його надломився. — Це навмисна образа.
— Та що це ви, Елліоте. Я певен, це просто непорозуміння.
— Не та я людина, щоб мене не запросили просто так, через непорозуміння.
— Але ж ви все одно не поїхали б до неї, ви ж нездужаєте.
— Неодмінно поїхав би. Найкращий вечір сезону! Та був би я на смертному ложі — й то підвівся б заради такого. І костюм я маю — мого предка, графа де Лаурія.
Я просто не придумав, що на це відповісти.
— Якраз перед вашим приходом у мене був Пол Бартон, — несподівано мовив Елліот.
Я не можу сподіватися, що читач пам’ятає, хто такий Пол Бартон, бо мені самому довелося вернутись назад — глянути, під яким ім’ям я його вивів. Це був той самий молодий американець, котрого Елліот увів у лондонське вище товариство, а потім зненавидів, бо той відкинувся від нього, коли перестав його потребувати. Останнім часом про нього багато говорили — спочатку тому, що він прийняв британське підданство, згодом тому, що одружився з дочкою одного газетного магната, який здобув звання пера. Видно було, що з такими зв’язками та власною спритністю він далеко піде. Елліот лютився з досади.
— Щоразу, коли я прокидаюся вночі й чую, як за панеллю шкребеться миша, я кажу собі: «Це Пол Бартон видряпується нагору». Затямте, любий друже: він таки пробереться в палату лордів. Добре, що я до того не доживу.
— Що йому було треба? — спитав я, бо не гірше за Елліота знав, що цей молодик нічого не робить просто так.
— Я скажу вам, що йому було треба, — прогарчав Елліот. — Він хотів, щоб я дав йому вдягти мій костюм графа де Лаурія.
— Нахаба!
— Ви розумієте, що це означає? Це означає, що він знав, що Една не запросила мене й не збирається запрошувати. Це вона його напутила. Стара відьма! Де б вона нині була, коли б не я? Я влаштовував для неї вечори, перезнайомив її з усіма, кого вона знає. Спить із своїм шофером, ви ж це знаєте. Яка гидота! А він сидів тут і розповідав мені, що в неї по всьому саду буде ілюмінація, і феєрверки будуть. Я люблю феєрверки. А ще він сказав, як багато людей докучає Едні, випрошуючи запрошення, але вона всім відмовляє, бо хоче, мовляв, щоб зібралося найдобірніше товариство. А про мене нібито й мови не могло бути.
— Ну то й що, дасте ви йому надягти свій костюм?
— Та швидше його чорти вхоплять, ніж я дам йому костюм! Я в цьому костюмі в труну ляжу. — Елліот сів у постелі й почав розгойдуватися вперед-назад і жалібно примовляти, як жінка. — Ох, як це жорстоко! Я їх ненавиджу, всіх ненавиджу. Поки я міг їх приймати, вони залюбки упадали коло мене, а тепер я старий, немічний і нікому не потрібний. Відколи я занедужав, і десять душ не поцікавилось, як моє здоров’я, і за весь цей тиждень — один-однісінький нікчемний букет. А я чого тільки не робив для них. Вони їли мої наїдки, пили моє вино. Я виконував їхні доручення. Влаштовував для них прийоми. Із шкури пнувся, аби їм догодити. І що за це маю? Нічого, нічого, нічого. Їм байдужісінько, живий я чи мертвий. Ох, як це жорстоко! — Він заплакав. Великі важкі сльози покотилися по його зморшкуватих щоках. — Господи, краще б я ніколи не їхав з Америки!
Боляче було бачити, як старий чоловік, однією ногою в могилі, плаче, мов дитина, бо його не запрошено на свято, — приголомшливе і водночас нестерпно жалібне видовище.
— Не беріть так до серця, Елліоте, — сказав я, — ще, може, того вечора задощить. І в неї нічого не вийде.
Він ухопився за мої слова, мов той потопельник, що про нього ми всі знаємо, як він хапається за соломинку.
— А я про таке й не подумав. Тепер молитимусь, як ніколи не молився, щоб пішов дощ. Ви слушно кажете: тоді в неї нічого не вийде.
Мені пощастило перевести його суєтні думки в інше річище, і, коли я йшов від нього, він був якщо й не веселий, то принаймні спокійний. Але ж я не міг на цьому заспокоїтись, тож, повернувшись додому, зателефонував Едні Новемалі, сказав, що завтра буду в Каннах, і напросився до неї на сніданок. Вона звеліла переказати мені, що буде рада побачити мене, але більш нікого не чекає до сніданку. І все ж я застав у неї душ десять гостей. Вона була непогана жінка, щедра й гостинна, і мала єдину серйозну ваду — лихий язик. Вона городила казна-що навіть про своїх найближчих друзів, але чинила це тільки з дурного розуму, не знаючи, як інакше поставити себе в центрі уваги. Її вислови передавалися з уст в уста, і частенько жертви її лихослів’я переставали знатися з нею, але вона давала такі веселі й щедрі прийоми, що, як правило, вони через певний час вважали за краще забути зло. Мені не хотілося прямо звертатися до неї з проханням запросити Елліота, адже це було б приниженням для нього, і тому я вичікував, як обернеться справа. Една була така розхвильована; всі за сніданком тільки й говорили, що про майбутню урочистість.