— Оті Елліотові буде чудова нагода покрасуватись у своїм іспанськім костюмі, — кинув я як міг недбало.
— А я його не запрошувала, — сказала Една.
— Чом ні? — зобразив я подив.
— А навіщо? Він уже випав із світського життя. Та й зануда він, сноб і пліткар.
Я подумав, що це вже занадто, бо всі ці звинувачення можна було з таким самим успіхом прикласти й до неї. Дурна, та й годі.
— До того ж, — додала вона, — я хочу, щоб його костюма одягнув Пол Бартон. Це буде просто божественно.
Більш я нічого не сказав, але вирішив будь-що добути для бідолашного Елліота жадане запрошення. Після сніданку Една повела своїх гостей до саду, і я цим незагайно скористався. Якось я гостював у цьому домі кілька днів і пам’ятав розташування кімнат. Я не сумнівався, що запрошень ще лишається повно і що вони мають бути в секретаревій кімнаті. Туди я і поспішив, сподіваючись поцупити картку, покласти в кишеню, а потім написати на ній Елліотове ім’я й відіслати поштою. Я знав, що такому хворому нікуди вже не поїхати; головне йому — отримати запрошення. Я відчинив двері й завмер на порозі — Еднина секретарка сиділа за своїм письмовим столом, а я гадав, що вона ще в їдальні. Це була немолода шотландка, міс Кейт на ім’я, рудувата, з ластовинням на обличчі, в пенсне; весь її вигляд мовби промовляв, що вона — переконана незайманка. Я опанував себе.
— Принцеса повела всю компанію в сад, а я подумав — зазирну до вас викурити сигаретку.
— Ласкаво прошу.
Міс Кейт розмовляла з шотландським акцентом і, коли давала волю сухуватому гумору, який берегла для обраних, вона цей акцент ще й наголошувала, від чого її жарти ставали страшенно кумедними; та вже коли ви не втерпите й засмієтеся, вона лише кине на вас здивований і ображений погляд, от ніби з вашого боку було вельми нерозумно добачити в її словах щось смішне.
— Підкинуло це свято вам роботи, міс Кейт, — сказав я. — Та вже й не знаю, на якому світі живу.
Знаючи, що їй можна довіритись, я відразу перейшов до діла.
— Міс Кейт, а чом стара не запросила містера Темплтона? Міс Кейт дозволила усмішці перебігти по її суворих рисах. — Ви ж знаєте, яка вона. Розсердилася на нього. Вона сама викреслила його ім’я із списку.
— А він же при смерті. Йому вже не підвестися. Його тяжко вразила така зневага.
— Якби він хотів зберегти з принцесою добрі стосунки, то не плескав би скрізь язиком, що вона спить зі своїм шофером. У нього дружина й троє дітей.
— А це таки правда?
Міс Кейт зиркнула на мене поверх пенсне.
— Я вже двадцять один рік секретарюю, сер, і взяла собі за правило вважати, що всі мої роботодавці чисті, як перший сніг. Щоправда, коли одна з моїх вельможних леді опинилася на третьому місяці делікатного становища, в той час як мілорд уже шість місяців полював левів у Африці, моя віра зазнала тяжкого випробування; але моя господиня зробила коротеньку подорож до Парижа — дуже, до речі, дорогу подорож, — і все скінчилося якнайкраще. І в міледі, і в мене мов гора з пліч скотилася.
— Міс Кейт, я прийшов сюди не викурити сигарету, а поцупити запрошення, щоб послати його містерові Темплтону.
— Це було б вельми негарно з вашого боку.
— Згоден. Але змилуйтеся, міс Кейт, дайте мені картку. Він не прийде, бідолашний старий, але по-справжньому ощасливиться. Адже ви нічого не маєте проти нього?
— Ні, він завжди був такий люб’язний зі мною. Він справжній джентльмен, чого не можна сказати про більшість людей, що збігаються сюди напихати собі черево на принцесин кошт.
Кожна висока персона має серед своїх підлеглих когось, до чиїх слів дослухається. Ці підлеглі дуже чутливі до найменшої кривди й, коли з ними повестися не так, як вони, на їхню думку, того заслуговують, можуть зненавидіти вас і з допомогою постійних, влучно спрямованих несхвальних натяків налаштувати своїх хазяїв проти вас. З ними краще бути в злагоді. Елліот знав це краще за будь-кого і завжди знаходив ласкаве слово і дружню усмішку для бідної родички, старої покоївки чи довіреного секретаря. Я був певен, що він частенько розважав міс Кейт люб’язною світською розмовою і не забував надіслати їй на різдво коробку цукерок чи ошатну сумочку.