— Мсьє вибачить мені, якщо я заговорю про одну делікатну справу? — сказав він мені. — Я, звісно, невіруючий і вважаю, що вся ця релігія — просто змова духовенства, щоб тримати народ у покорі. Але мсьє знає, що таке жінки. Моя дружина й покоївка водно твердять, що нашому сердешному господареві треба причаститися перед смертю, а часу, мабуть, зосталось мало. — Він кинув на мене ніяковий погляд. — Та й хто зна, може, воно й краще, коли людина перед смертю налагодить свої стосунки із церквою.
Я чудово його зрозумів. Більшість французів, хоч би які глузи та вольності вони собі дозволяли, намагаються насамкінець замиритися з релігією, що ввійшла їм у плоть і кров.
— І ви хочете, щоб я йому це підказав?
— Якщо мсьє буде такий ласкавий.
Завдання було не з найприємніших, але Елліот, так чи так, а вже стільки років був ревний католик, то чом би йому не сповнити приписів своєї релігії? Я піднявся до його спальні. Він лежав горілиць, блідий і виснажений, але при повній тямі. Я попросив доглядальницю лишити — нас на самоті.
— Здається, ви дуже хворі, Елліоте, — почав я. — Я подумав… може, ви хочете побачитися із священиком?
Якусь хвилину він мовчки дивився на мене.
— Ви хочете сказати, що я скоро помру?
— Та що ви, сподіваймося на краще. Це просто так, про всяк випадок.
— Розумію.
Він замовк. Це страшно, коли доводиться казати людині те, що я сказав Елліотові. Я не наважувався глянути на нього. Зціпив зуби, щоб не заплакати. Я сидів на краю ліжка, обличчям до нього, спираючись на руку.
Він поплескав мене по руш.
— Не засмучуйтеся, любий друже. Самі знаєте, noblesse oblige.
Я засміявся істеричним сміхом.
— Чудна ви людина, Елліоте.
— Отак воно ліпше. А тепер зателефонуйте єпископові й скажіть, що я бажаю висповідатись і прийняти останнє причастя. Я був би вдячний йому, якби він прислав до мене абата Шарля. Ми з ним друзі.
Абат Шарль був єпископів старший вікарій, про якого я вже згадував раніше. Я зійшов униз до телефону. Мене з’єднали з самим єпископом.
— Справа нагальна? — запитав він.
— Дуже.
— Я негайно цим займуся.
Приїхав лікар, і я розповів йому, що зробив. Разом із доглядальницею він пішов нагору до Елліота, а я зостався чекати внизу, в їдальні. Від Ніцци до Антіба лише двадцять хвилин їзди, і трохи більше ніж за півгодини до будинку під’їхав великий чорний «седан». До їдальні зазирнув Жозеф.
— C’est Monseigneur en personne, Monsieur, — повідомив він схвильовано. — Це сам єпископ.
Я вийшов його зустріти. Супроводжував його чомусь не старший вікарій, а молодий абат, що ніс скриньку, де, напевне, було все потрібне для причастя. Слідком шофер ніс стару чорну валізу. Єпископ потис мені руку й відрекомендував свого помічника.
— Як почувається наш бідолашний друг?
— Здається, вкрай зле, монсеньйоре.
— Будьте ласкаві показати нам кімнату, де б ми могли облачитись.
— Ось тут їдальня, монсеньйоре, а вітальня на другому поверсі.
— Їдальня нас цілком влаштує.
Я провів їх туди, і зостався з Жозефом чекати в холі. Незабаром двері відчинились, і вийшов єпископ, а за ним абат ніс в обох руках потир, накритий золоченим тарелем, на якому лежала свячена облатка. Все це було накрите серветкою із щонайтоншого, аж прозорого батисту. Досі я бачив єпископа тільки за обіднім столом і знав, що він любить попоїсти всмак і випити келих доброго вина та що він мастак розказувати анекдоти, часом ризиковані. Тоді я його бачив міцним кремезним чоловіком середнього зросту. Нині ж, у стихарі та єпітрахілі, він виглядав не тільки високим, а й величним. Його червоне обличчя, що завжди грало лукавою, але незлостивою усмішкою, було незворушне й поважне. В ньому нічого не лишилося від кавалерійського офіцера, яким він колись був; нині він і виглядав тим, ким був насправді, — великим церковним сановником. Я не здивувався, коли Жозеф перехрестився. Єпископ на відповідь ледь помітно схилив голову.
— Проведіть мене до страждущого, — сказав він.
Я хотів пропустити його вперед, але він знаком звелів мені йти першим. Ми піднялися східцями в урочистій мовчанці. Я увійшов до Елліота.
— Прибув сам єпископ, Елліоте.
Елліот зробив зусилля, щоб сісти.
— Монсеньйоре, такої великої честі я не смів навіть сподіватися.
— Лежіть спокійно, друже мій. — Єпископ обернувся до мене й доглядальниці: — Залишіть нас. — А тоді до абата: — Я покличу вас, коли закінчу.
Абат роззирнувся, і я зрозумів, що він шукає, де б поставити потир. Я відсунув набік черепахові щітки на туалетному столику. Доглядальниця пішла вниз, а я повів абата до сусідньої кімнати, що правила Елліотові за кабінет. Розчинені вікна дивилися в синє небо, й він підійшов до одного з них. Я сів у крісло. На морі йшла регата — змагались яхти, і їхні білі вітрила сліпуче блищали на тлі лазурі. Велика чорна шхуна, розпустивши червоні вітрила, боролася з бризом, пробиваючись до порту. Я розпізнав у ній рибальське судно, що привозило омарів від берегів Сардинії, аби розкішні ресторани й казино не зосталися без дарів моря. З-за дверей долинали притамовані голоси. Елліот сповідався. Мені страшенно кортіло закурити, але я боявся прикро вразити абата. Він стояв непорушно, дивлячись удалину, — стрункий і молодий, італієць, напевне: хвилясте чорне волосся, гарні темні очі, оливкова шкіра. В ньому відчувався гарячий шал півдня, і я подумав, яка ж нездоланна віра, яке палке бажання спонукали його зректися радощів життя, притаманних його вікові плотських утіх і присвятити себе служінню богові.