Несподівано голоси в сусідній кімнаті змовкли, і я поглянув на двері. Вони відчинилися, з’явився єпископ.
— Увійдіть, — сказав він абатові.
Я зостався один. Знов почувся голос єпископа, і я здогадався, що він читає відхідну. Потім знову мовчання — це Елліот причащався тілом і кров’ю Христовою. Сам я не католик, але щоразу, коли буваю на месі, я проймаюсь трепетним благоговінням, успадкованим, мабуть, від далеких предків, коли дзвіночок служки сповіщає, що священик підняв для огляду святі дари; і тепер мене взяв дрож, ніби від холодного вітру, — дрож подиву і страху. Двері знов відчинились.
— Можете увійти, — сказав єпископ.
Я ввійшов. Абат саме накривав батистовою серветкою потир і золочений таріль, на якому допіру лежала свячена облатка. Очі Елліотові сяяли.
— Проведіть монсеньйора до його машини, — попросив він.
Ми зійшли вниз. Жозеф і покоївки чекали в холі. Жінки плакали. Їх було троє; вони по черзі виступали наперед і, опустившись навколішки, цілували єпископів перстень, а він благословляв їх двома перстами. Жозефова дружина підштовхнула ліктем чоловіка, він теж упав навколішки й поцілував перстень. Єпископ ледь помітно всміхнувся.
— Адже ви невіруючий, сину мій?
Видно було, як Жозеф зробив над собою зусилля.
— Так, монсеньйоре.
— Хай це вас не бентежить. Ви були добрим і вірним слугою своєму господареві. Господь не осудить вас за блукання вашого розуму.
Я вийшов з єпископом на вулицю й відчинив дверцята машини. Він уклонився мені й, сідаючи, поблажливо усміхнувся:
— Наш бідолашний друг геть ослаб. Вади його були тільки на поверхні; він мав щедре серце й не плекав зла на своїх ближніх.
IX
Гадаючи, що Елліотові захочеться побути на самоті після звершеного над ним обряду, я пішов до вітальні почитати, але не встиг я вмоститися з книжкою, як прийшла доглядальниця й сказала, що він хоче мене бачити. Я піднявся до його спальні. Не знаю, чи то завдяки уколу, що лікар зробив йому перед приїздом єпископа, чи то від збудження, але Елліот був умиротворений і бадьорий, очі його блищали.
— Я удостоївся великої честі, мій любий друже, — сказав він. — Увійду в царство небесне з рекомендаційним листом від князя церкви. Тепер там, мабуть, усі двері будуть відчинені для мене.
— Боюсь, тамтешнє товариство видасться вам дуже мішаним, — усміхнувся я.
— Та що ви кажете, мій любий друже! Чи ж не відомо нам із святого письма, що на небі, точнісінько як і тут, на землі, існують класові відмінності? Там є серафими й херувими, ангели й архангели. В Європі я завжди обертався в найкращому товаристві й не сумніваюсь, що й на небі обертатимуся в найкращих колах. Господь сказав: «У домі отця мого багато осель». Це була б велика недоладність, якби поселити простолюд в умовах, до яких він зовсім не звик.
Я подумав, чи не уявляє собі Елліот райські кущі у вигляді замків таких собі баронів Ротшильдів — з панелями вісімнадцятого сторіччя по стінах, столиками-буль, шафками-маркетрі й гарнітурами часів Людовіка XV, оббитими гаптованим шовком.
— Повірте, мій любий друже, — додав він, помовчавши, — ніякої тієї чортової рівності там не буде.
Потім він якось раптово задрімав. Я сів біля його постелі з книжкою в руках. Елліот то прокидався, то знову засинав. О першій дня зайшла доглядальниця сказати, що Жозеф приготував для мене сніданок. Жозеф був пригнічений і тихий.
— Подумати тільки, сам монсеньйор єпископ приїхав. Велику честь виявив він нашому сердешному господареві. Ви бачили, що я поцілував його перстень?