— Бачив.
— Самохіть я цього нізащо не зробив би. Та хотілося догодити бідолашній моїй дружині.
Всю другу половину дня я пробув біля Елліота. Прийшла телеграма від Ізабелли — вони з Греєм прибудуть завтра вранці Голубим експресом. Я був майже певен, що вони спізняться. Заїхав лікар і тільки скрушно похитав головою. Надвечір Елліот прокинувся і трохи попоїв. Це, мабуть, додало йому сил. Кивком голови він покликав мене до себе.
— Я не відповів на запрошення Едни, — ледь чутним голосом промовив він.
— Та ну, Елліоте, не клопочіться зараз цим.
— А чом ні? Я завжди був світською людиною і не бачу причин забувати про манери тепер, коли я покидаю світ. Де ця картка?
Вона лежала на поличці каміна. Я вклав її йому в руку, але навряд чи він її бачив.
— Поштовий папір на столі у мене в кабінеті. Принесіть паперу, і я продиктую вам відповідь.
Я приніс письмове приладдя з сусідньої кімнати й сів біля його ліжка.
— Ви готові?
— Так.
Очі його були заплющені, але губи скривилися в лукавій усмішці, і я чекав, що ж він скаже.
«Містер Елліот Темплтон шкодує, що не може прийняти люб’язного запрошення принцеси Новемалі, бувши зв’язаний давнішою домовленістю зі своїм всемилостивим Господом».
І він засміявся — ледь чутним, примарним смішком. Моторошна синювата блідість заливала його обличчя, від нього тхнуло нудотним, характерним для його хвороби запахом. Бідолашний Елліот, він так любив кропитися парфумами від Шанель та Моліне! Він досі тримав у руці ту картку, що я викрав; гадаючи, що вона заважає йому, я спробував забрати її, але пальці його зціпилися міцніше. Я навіть здригнувся, коли він цілком виразно мовив:
— Стара відьма.
Це були його останні слова. Він впав у кому. Доглядальниця, що просиділа біля нього всю минулу ніч, просто з ніг падала, і я відіслав її поспати, сказавши, що не засну й погукаю її, коли буде треба. Робити й справді було вже нічого. Я засвітив лампу під темним абажуром і читав, аж поки заболіли очі, а тоді погасив світло й сидів поночі. Ніч була тепла, вікна розчинені навстіж. Через рівні проміжки часу кімнату на мить осявали тьмяним світлом спалахи маяка. Місяць, якому належало, набувши повної сили, осяяти пусті, галасливі веселощі маскараду в Едни Новемалі, зайшов, і в синьо-чорному небі страхітливо яскраво палали незліченні зорі. Мабуть, я задрімав, але чуття мої всі були насторожі, бо зненацька мене розбудив, привів до гостроти свідомості сердитий, нетерплячий звук, найстрашніший звук, який тільки можна почути — передсмертний хрип. Я підійшов до ліжка й при спалахові маяка помацав Елліотів пульс. Він був мертвий. Я засвітив лампу біля ліжка й подивився на Елліота. Щелепа йому одвисла, очі були розплющені й, перш ніж їх закрити, я хвилину вдивлявся в них. Я був глибоко схвильований, здається, кілька сльозинок скотилося по моїх щоках. Давній, добрий друг. Сумно було думати, як безглуздо, без користі й смислу, прожив він своє життя. Як мало важило тепер, що він побував на стількох прийомах, що знався з князями, герцогами й графами. Вони вже й забули про нього.
Будити зморену доглядальницю було ні до чого, тож я повернувся до свого крісла біля вікна. О сьомій ранку, коли вона зайшла, я спав. Я полишив на неї те, що вона вважала за потрібне зробити, підснідав і поїхав на вокзал зустрічати Ізабеллу та Грея. Я сказав їм, що Елліот помер, і запропонував зупинитися в мене, оскільки в його будинку мало місця. Але вони вирішили поселитися в готелі. А я поїхав додому, щоб викупатись, поголитись і перевдягтися.
Того ж таки ранку мені зателефонував Грей, сказав, що є Елліотів лист на моє ім’я — їм передав його Жозеф. Оскільки в листі могло бути щось, призначене тільки для моїх очей, я відповів, що негайно виїжджаю, тож менше ніж за годину я знов увійшов до Елліотової оселі. В листі з написом «Вручити зразу по моїй смерті» були вказівки щодо його похорону. Я знав, що його заповітне бажання — бути похованим у збудованій ним церкві, і вже встиг сказати про це Ізабеллі. А ще він бажав, щоб його набальзамували, й називав фірму, якій слід було доручити цю відповідальну роботу. «Я зробив довідки, — писав він далі, — і переконався, що ці люди чудово роблять своє діло. Доручаю вам простежити, щоб вони зробили все на совість. Я бажаю бути вбраним у костюм мого предка графа де Лаурія, з його мечем при боці й з орденом Золотого руна на грудях. Вибір труни полишаю на ваш розсуд. Що-небудь без претензій, але відповідне до мого становища. Щоб не завдавати нікому зайвого клопоту, прошу перевезення моїх останків доручити компанії «Томас Кук і син», і вони ж нехай виділять людину, котра б супроводжувала труну до місця мого вічного спочиву».