Я пригадав, що Елліот і раніше казав про своє бажання лягти в труну в маскарадному костюмі, але тоді сприйняв це як миттєву примху. Одначе Жозеф наполягав, що волю небіжчика слід уволити, та, зрештою, чом би й ні? Коли тіло набальзамували, ми з Жозефом подалися одягати його в те безглузде вбрання. Осоружна то була робота. Ми всунули його цибаті ноги в біле шовкове трико, зверху натягли парчеві панталони. Попомучились ми, поки просунули його руки в рукави камізелі. Защебнули на ньому величезний брижатий комір, на плечі нап’яли атласного плаща. І насамкінець надягли йому на голову пласку оксамитову шапку, а на шию почепили орден Золотого руна. Бальзамувальники нарум’янили йому щоки й підфарбували червоним губи. У своєму костюмі, завеликому тепер для його висхлого тіла, Елліот виглядав хористом із ранньої опери Верді. Печальний Донкіхот, борець за пусту справу! Коли його поклали в домовину, я прилаштував бутафорського меча у нього між ніг, а руки склав на ефесі — так мені запам’ятався скульптурний надгробок якогось хрестоносця.
Ізабелла з Греєм поїхали на похорон в Італію.
Розділ шостий
І
Вважаю своїм обов’язком попередити читача, що він може залюбки пропустити цей розділ, не загубивши сюжетної нитки, яку мені ще треба дотягти до кінця. Адже цей розділ здебільшого — переказ розмови, яку я мав із Ларрі. А втім, я мушу додати, що, коли б не та розмова, то навряд чи я взагалі взявся б писати цю книжку.
II
Тієї осені, місяців через три після Елліотової смерті, я дорогою до Англії пробув тиждень у Парижі. Ізабелла з Греєм після своєї невеселої подорожі до Італії повернулися в Бретань, а нині знову жили в Елліотовому помешканні на вулиці Сен-Гійом. Ізабелла докладно розповіла мені про його духівницю. Він відписав церкві, яку збудував, певну суму грошей на панахиди за упокій його душі, і ще суму — на утримання самої церкви. Чималі гроші на добродійницькі заходи дістав єпископ у Ніцці. Мені дістався трохи двозначний спадок: його бібліотечка порнографічних книжок вісімнадцятого сторіччя і чудовий рисунок Фрагонара — сатир і німфа, заклопотані справою, яку звичайно провадять без свідків. Повісити такий рисунок на стіну — занадто непристойно, і не така моя вдача, щоб тішитися наодинці сороміцькими картинками. Його слуги дістали щедре забезпечення. Кожному з двох небожів він заповів по десять тисяч доларів, а вся решта дісталася Ізабеллі. Скільки було тієї решти, вона не сказала, та її задоволений тон і вигляд свідчили, що спадок вона одержала чималий.
Грей уже давно, відколи поздоровшав, поривався назад до Америки, до роботи, й Ізабелла, хоч як непогано жилося їй у Парижі, й собі перейнялася його нетерпінням. Він уже давно налагоджував зв’язки із давніми діловими знайомими, але найцікавіше із пропонованих йому місць він міг дістати лише за умови значного вступного внеску. Досі він не мав таких грошей, але тепер, після Елліотової смерті, Ізабелла легко могла вділити їх із свого капіталу, і Грей, з її згоди, розпочав переговори: якщо з’ясується, що перспективи й справді такі добрі, тоді треба їхати в Америку, аби ознайомитися з усім на місці. Але спочатку їм треба було владнати чимало справ. Треба було дійти розумної згоди із французькою скарбницею щодо податку на спадщину. Продати будинок в Антібі й розпорядитися паризькою квартирою. Влаштувати в готелі Друо продаж, з аукціону Елліотових меблів, його картин і рисунків. Усе це були дуже цінні речі, й варто було зачекати до весни, коли до Парижа з’їдуться найбільші колекціонери. Ізабелла була не від того, щоб перебути в Парижі ще одну зиму; її доньки вже щебетали французькою, мов рідною мовою, незгірш, і її тішила нагода ще на кілька місяців лишити їх у французькій школі. За три роки вони підросли, тепер це були цибаті, худорляві, жваві підлітки; материна врода ще не проступила в них, але вони були гарно виховані й ненаситно допитливі.
Та й досить про це.
III
Ларрі я здибав випадково. Розпитував Ізабеллу про нього, і вона сказала, що, відколи повернулася з Ля-Боль, бачила його дуже рідко. Тепер вони з Греєм мали багато нових друзів одного з ними покоління і частіше виїжджали й приймали гостей, ніж у ті приємні тижні, коли ми стільки часу бували вчотирьох. Якогось вечора я пішов до «Комеді Франсез» подивитися «Береніку». Я її, звісно, читав, але на сцені не бачив, а що ставлять її рідко, не хотів пропускати таку нагоду. Це не найкраща з Расінових трагедій, фабула її занадто бідна як на п’ять дій, але вона хвилює і в ній є кілька справді славетних сцен. Сюжет засновується на короткому уривку з Таціта: Тіт, покохавши палко Береніку, палестинську царицю, й навіть пообіцявши одружитися з нею, в перші ж дні свого правління висилає її з Риму — задля державного блага, всупереч своїм і її хотінням. Адже сенат і народ Риму рішуче проти його спілки з чужоземною царицею. Вся п’єса тримається на боротьбі, що коїться в його душі між любов’ю та обов’язком, і, коли вже він завагався, сама Береніка, переконавшись, що він справді її любить, умовляє його лишитись вірним обов’язку й розлучається з ним навіки.